З часів неволі. Сосновка-7

Я розповідав своїм новим друзям, що виступав за вихід України зі складу СРСР. Цей юридичний термін в політичній термінології називається правом нації на самовизначення.

Право нації на самовизначення становить невід’ємну частину марксизму-ленінізму. Право нації на самовизначення становить частину програми Комуністичної партії Радянського Союзу. Право нації на самовизначення записане в статті 17 Конституції СРСР у такій формулі: “За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу зі складу СРСР”. У статті 14 Конституції у УРСР записано: “Українська Радянська Соціялістична Республіка зберігає за собою право виходу зі складу СРСР”.

Отже, офіційна ідеологія, політична програма провідної партії і державний закон визнають за Україною право вийти з Союзу РСР.

Право без можливости ним скористатися не є правом. Щоб право було правим, має бути можливість ним скористатися. Не можна тлумачити право як відсутність цього права. І про те, що використання цього права не заборонене, свідчить відсутність у Кримінальному кодексі статті, яка б саме за це карала.

У проблемі виходу України із Союзу — важливий міжнародний аспект. Проте і його розв’язують на користь права нації на самовизначення. З часів стародавнього Риму європейською цивілізацією прийнята норма: “Qui suo iure utitur, nominem laedit” (Хто користується своїм правом, той не зазіхає ні на чиї права). Отже, вихід України з Союзу як акт використання нею свого права не зачіпає права жодної республіки СРСР, зокрема й Російської Федерації. У моїх діях немає іншого наміру, окрім — сприяння виходові України з Союзу. Позаяк це дозволено, то в моїх діях і немає складу злочину, звідси випливає, що вирок Львівського суду має бути скасований.

Закінчивши скаргу, я віддав її для ознайомлення Кічакові. Він уважно її прочитав, прийшов та й каже:

— Ця скарга не звільнить вас, а навпаки, доведе Москві, що вас правильно засудили і що вас справді треба тримати за колючим дротом. Логічність же вашої аргументації і викриття юридичної незаконности вироку тільки посилить в очах московських шовіністів небезпечність вашої особи для імперії. Якщо ви пишете для того, щоб сказати їм в очі правду, то пишіть. Уміння, а точніше, відвага сказати правду в вічі своїм катам, приносить величезну душевну радість і наповнює душу гордістю, підносить людину у власних очах. Як задля цього пишете, то пишіть. А якщо думаєте за допомогою цієї скарги зменшити собі кару, то викиньте її на смітник, бо не послабить, а посилить вона вам кару.

— Пане Ігоре, — відповідаю йому, — щиро кажучи, я маю надії, що мені вдасться добитися перекваліфікації моїх дій зі зради батьківщини на антисовітську агітацію. Ваша логіка мене переконує. Розум каже, що ви маєте рацію. І все-таки в серці ще ледь жевріє надія. Тобто скаргу відішлю.

— Не закон керує, а політична воля. А вона спрямована на розширення імперії, а не на зменшення, тому ви в її очах дуже небезпечна особа.

Державна воля — це правильно, і все-таки є ж право, яке цілком на моєму боці. Маючи право на своєму боці, як можна мовчати й не спробувати ним скористатися?! І я почав писати скарги в різні високі інстанції.

Йосип Боровницький

Йосип Боровницький — один із сімох засуджених у нашій справі, який до арешту працював слідчим Перемишлянської районної прокуратури Львівської области. До сьомої зони в Сосновку його привезли після нас з Віруном і Луцьківим. Так сталося, що Луцьків випав з кола людей, з якими ми спілкувалися, тож коли опинився Боровницький у зоні, ми зустрічалися втрьох. За перших стріч аналізували причини провалу організації, згадували, хто і як поводився на слідстві, не оминули й стукачів та їхні способи влізти в довіру, аби витягнути з нас те, що слідчим не вдавалося у кабінетах, згадували про застосування хімії, про поведінку на суді, про вироки, а головне, зауважили, як же ми піддалися чекістському психологічному тискові! Фактично з усіх сімох ніхто свідомо не став на шлях зради, але що з того, коли, наприклад, Луцьків повірив, що Лук’яненко — американський шпигун, і почав допомагати чекістам викривати цього “шпигуна”? Проте різниця між легковірністю, недосвідченістю, наївністю, які дали можливість чекістам розкопати всю нашу націоналістичну діяльність, і зрадою — велика: перше лікується досвідом, друге перетворює людину на ворога самостійницької ідеї.

Боровницький розповів про зустріч у пересильній в’язниці з митрополитом української греко-католицької церкви Йосипом Сліпим, одним з найвидатніших синів України XX сторіччя.