З часів неволі. Сосновка-7

Українські політв’язні постійно цікавилися долею цієї видатної постаті і радо переповідали будь-які новини з його життя, що доходили до Сосновки. З огляду на проведення Вселенського собору, за звільнення митрополита Сліпого виступали Папа Римський Іоанн XXIII, президент США Дж. Кеннеді та багато інших видатних осіб світу. На початку лютого 1963 року Сліпого після 18 років ув’язнення звільнили з концтабору і вислали за межі СРСР. Ми були вельми раді, що така висока особа, як митрополит, патріот, багаторічний політв’язень і вельми розумна людина, опинилася у вільному світі і тепер послідовно і дипломатично понесе світові наш український національний біль, нашу правду. Кожен з нас ніби підтверджував повноваження митрополита Сліпого промовляти до світу від імени ув’язнених борців за волю України, від усієї уярмленої України.

Боровницький трохи малював. Йому вдалося накидати чорним олівцем на білому аркуші ескізний портрет Йосипа Сліпого, коли той лежав горілиць на тюремному ліжкові. Він зобразив його пострижену голову, чоло, ніс, губи, підборіддя, вухо… Справді вийшов непоганий ескіз, завдяки йому ми і склали собі образ духовного отця українців середини XX сторіччя.

А втім цього разу три подільники зібралися не для спогадів, а для обговорення методів реалізації однієї ідеї. Суть ідеї така.

Совітський закон дозволяє писати скарги на вироки до судових, прокурорських, державних, партійних та інших офіційних організацій. У законі не сказано, що в’язень має право спрямовувати заяви і скарги винятково до союзних і республіканських організацій, отже, можна — й на обласний рівень.

Наша справа є яскравим прикладом порушення закону, а саме: юридично неправильна кваліфікація наших дій як зрада батьківщини, коли в наших діях немає жодної ознаки об’єктивної сторони зради батьківщини, з перелічених в диспозиції статті 56 КК УРСР. Отже, нас покарали не за законом, а з політичних мотивів. Цей мотив виявляється у прокурорських відповідях, в яких вони вбачають зраду в замахові на територіальну цілісність СРСР, а це не що інше, як визнання СРСР не як союзної, а як унітарної держави. Тут виявляється справжня суть російського шовінізму. Російську імперію під назвою СРСР вони уявляють як централізовану унітарну державу, отже, марксистське положення про право націй на самовизначення, підпис СРСР під Статутом ООН 1946 року та підпис під Загальною декларацією прав людини 1948 року і стаття 17 Конституції СРСР про право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР — це все просто пил в очі закордонним громадянам.

— Слухайте, Левку, Йосипе, — звертається до нас Вірун, — в різних установах сидить багато інтелігентних людей з вищою освітою, яким за п’ять студентських років у голову напомпували так багато промосковської комуністичної демагогії, що люди в неї повірили і думають так, як їм казали професори.

— Ви думаєте нашими скаргами й заявами просвітити цих людей? — запитує пан Боровницький.

— Не всі, — відказую, — з тої інтелігенції сексоти й чекісти. Думаю, що абсолютна більшість з них порядні й чесні.

— То ти, Левку, думаєш, що нашою заявою можна поставити їх на шлях істини? — недовірливо допитувався пан Боровницький.

— Маю скромнішу надію: хай один із десятьох, що прочитають заяву, почне думати про долю України — і то буде добре. Мусимо ж ми щось робити задля свободи.

— Я буду шукати з журналів і газет адреси установ, куди можна буде посилати, — каже Вірун.

— Йосипе, твоя робота в конторі заводу юрисконсультом дозволяє тобі під виглядом заводських паперів писати скарги й заяви. У нас зі Степаном на роботі не будеш писати, а ти можеш. Складай великі заяви. Візьми за основу і мою скаргу. У ній є непогане обґрунтування незаконности вироку. Додай ідейного самостійницького змісту.

— Заяви можна підписувати втрьох, — каже Вірун.

— За мною слідкують і не раз заглядають на стіл до паперів. Боровницький — завідувач юридичним відділом швидко може відрізнити заводський зміст від не заводського.

— Юзю, — каже Вірун, — наші папери також юридичні. Прикривай заяву іншими паперами.

— Думаю, що й ми зі Степаном можемо тобі трохи допомогти, але, Йосипе, мусиш основний об’єм писання взяти на себе.

— Гаразд. Буду писати, — погодився Боровницький.

— І ще, — кажу, — друзі, якщо ми спрямуємо десяток заяв та скарг — це краплина в морі. Необхідно виготовлення заяв поставити на потік і відіслати сотню!

— Левку, ти за два роки скільки написав?

— Думаю, штук десять.

— Степане, а ти?

— Не більше шести. Мабуть, п’ять штук.

— А чого не більше?

— Бо мета, — кажу, — перегляд справи — видається малодосяжною, то ж і не хочеться часто писати. У нашому плані інша мета — поширення самостійницької ідеї і повідомлення щоякнайбільшій кількості українців того факту, що є політичні концтабори, що в цих концтаборах сидять українські політв’язні, які борються за незалежність України, отже, така боротьба є, вона продовжується, Україна не змирилася з окупацією.

— Ви думаєте, що коли б ми витворили такий потік, то чекіст Литвин його не зупинить? — запитує Боровницький.