З часів неволі. Сосновка-7

Болючі спогади Миколи Столяра

Столяр жив у тій же секції барака, де я. Його ліжко й тумбочка були трохи далі, в іншому ряді. Познайомилися в день мого прибуття. Він підійшов до мене, привітно простягнув руку для привітання, та згодом відійшов від гурту. Ми все придивлялися один до одного. Було йому років за сорок, вище середнього зросту, з квадратними плечима й міцними руками. На тлі багатьох звичайних облич мешканців секції його обличчя різко виділялося якоюсь жорстокою впевненістю. Чітко окреслене підборіддя, губи, роздуті ніздрі, глибоко сховані очі, що виблискували двома гострими променями, надавали йому вигляду пильного месника, що постійно шукає ворогів і в будь-яку хвилину ладен скраяти їх на капусту.

Я відірвався від листа, який було тримав у руці, здалеку вдивлявся в це обличчя. “Цікаво, ким він був у підпіллі?” — подумалось. Відразу ж відповідь прийшла сама: у службі безпеки. Допитував “ворогів народу”. Не заздрю тим, хто потрапляв до його рук. Агей, це ж чудовий експонат, натура для художника, який хотів би намалювати картину жорстокого бою: все тіло вояка — крицева пружина, затиснута зброя в руках, а постать несеться вперед. Шия витягнута, зуби зціплені, безстрашний погляд пронизує ворога, і енергія всієї душі гострою стрілою спрямована туди, де має протяти ворога гостра шабля. Тим часом, розповідаючи по-дружньому щось про себе, називав себе пестливим ім’ям — Микольця. І взагалі у його манері говорити не було ні надмірної твердости, ні найменшої жорстокости. У чому річ? Звідки такий контраст? А може, він свідомо намагається лагідною мовою пом’якшити суворість свого обличчя?

Столяр відчув мій погляд на собі і глянув на мене. Встав з ліжка, підійшов, звернувся до мене й до Кічака, що неподалік лежачи читав щось:

— Ходімте вже в бік їдальні. Надворі не холодно. Подихаємо свіжим повітрям, заки потихеньку дійдемо і настане час обіду.

Ми взяли ложки й горнятка і втрьох вийшли з барака. У тому ж напрямку з різних бараків повільно просувалися чорні фігури в’язнів по одному, по два, по три.

— Пане Левку, — звернувся до мене Столяр, — розкажіть щось про свою сім’ю чи родичів.

Дорогою я розповідав їм дещо про своїх батьків, братів, дружину. В їдальні влилися в загальну чергу, і я припинив сімейні розповіді.

По обіді Кічак попрощався й пішов. А Столяр звернувся до мене: “Пане Левку, хотів би з вами побалакати. Якщо не маєте чогось термінового, то, може, прогуляємось?”

— Я не проти. Навіть навпаки: хотів би з вами ближче познайомитися.

Столяр почав:

— Знаєте, серед тих людей, що в секції барака, не менше чверті так чи сяк пов’язані з кумом, і вони доносять йому те, що ви говорите. Будьте обережні.

— Добре, я буду обережний, але скажіть, будь ласка, які такі слова ви чули від мене, які не треба було казати?

— Ви не кажете жодного такого речення, яке можна розцінити як антисовітське, але з вашої мови постає непокірна людина. Ваш настрій для них небезпечний. Влада всіх нас залякала, а ваша поведінка і ваша мова зменшує в нас страх. Ваш приклад може зменшити нашу покірність, а цього вони не схочуть допустити.

— У мене є добре виправдання: ви майже всі старші за мене, маєте більший життєвий досвід і впливати можу не я на вас, а ви на мене.

— Це формально. Вже вся зона знає, що ви юрист, адвокат і вам не 20 років, а 35.

— Не 35, а 32.

— Однаково. Ви досягнули того віку, коли між вами і старшими на десять чи двадцять років встановлюються взаємини не як між батьком і сином, а як між рівними, причому як в побуті, так на роботі, так у політиці. Будьте обережні — навіщо вам давати поживу стукачам.

— Як же уникнути?

— Не гомоніть у присутності незнайомих людей.

— Та майже всі в’язні мені ще незнайомі.

— Балакайте з тими, з ким уже познайомилися і знайте, що вони наші порядні люди.

— А коли підходять незнайомі, щоб познайомитися й побалакати — як бути? Адже вони можуть бути чесними людьми і підходити зі звичайної людської цікавости?

— Вони можуть бути щирі й порядні люди, але все, що ви їм оповісте, вони перекажуть своїм друзям, а ті — своїм, і так усі ваші слова розповзуться дуже швидко по всій зоні, потраплять стукачам до вух, і вони перекажуть чекісту та ще й добавлять від себе, причому добавлять таке, що вам нашкодить.

— Ну що тут може нашкодити?

— Е… багато що. І в одному концтаборі в’язні живуть зовсім по-різному: до одних менти присікуються за будь-які дрібниці, дратують і фактично тримають у постійному нервовому напруженні, а дрібні порушення режиму інших в’язнів недобачають і дають їм спокійно жити.

— Я ненавиджу стукачів як таких, але не хочу їх боятися. А втім, пане Миколо, буде про це. Краще розкажіть, за що вас судили.

Пан Столяр охоче погодився розповісти мені про себе.