З часів неволі. Сосновка-7

— Я сам з Волині, з села Іванівни. У батьків нас було п’ятеро: троє хлопців і двоє дівчат. Батько не брали участі у боротьбі за незалежність у 1917–1920-х роках. Їх і кликали, а вони не пішли. Просто тоді не вистачало національної свідомости, а коли війна скінчилася і настала доба обдумування її змісту і причин поразки, ось тоді батько і зрозуміли, що треба було йти захищати Українську Народну Республіку. У селі з’явився новий священик. Казали, що він був офіцером армії У HP і родом чи то з Донецької чи з Дніпропетровської области. У всякому разі акцент у нього був східняцький. Він дуже добре ставився до прихожан: майже не брав плати за хрещення немовлят та інші ритуали і старався у всьому допомагати селянам. Його полюбили, коли він запропонував перевести церковний приход на автокефалію, то жодна душа не протестувала. У церкві службу Божу він поєднував з патріотичним вихованням: у дні народження Шевченка, Лесі Українки, Франка та інших великих українців у церкві ґрунтовно розповідав про їхнє життя і творчість. Часто доручав комусь із молодих вивчити напам’ять якийсь вірш чи уривок з твору і проілюструвати прикладом його розповідь. Це були чудові уроки патріотичного виховання. Тато після кожної такої служби Божої згадували про сімнадцяті-двадцяті роки, скрутно зітхали й казали: “І чого я тоді не пішов захищати українську державу?!”

А мати, бувало, повторювали своє: “Тебе могли вбити. Ми б не побралися і не було б у нас п’ятірко таких гарних діточок!” “Діточок, — відповідали їй, — завжди є кому робити, а ось захищати рідний край не кожен хоче.”

Таке виховання, зі слів Столяра, зробило дітей патріотами, особливо Дмитра і Степана, вони немовби взяли на себе обов’язок виправити отой батьківський гріх перед Україною. Микола, старший з хлопців, працював на полі. За німців одружився. Назбирали всією родиною грошей і збудували для нього хату. Батько не хотіли пускати його в політику, тож він тримався трохи осторонь цієї теми. Брати Дмитро і Степан ще за німців пішли в УПА. Вони то були в лісі, то додому поверталися. Там брати проходили військовий вишкіл. Часом йшли рейдом кудись далеко і довго не вертали в свій ліс. Микола знав місце їхнього постою. Іноді носив їм щось попоїсти, а частіше розповідав їхньому командирові про обставини в селі. Його теж тягнуло до них і до зброї, але далі дрібних послуг діло не йшло.

В однім бою проти німців десь під Дерманню Степана поранили. Розривна куля понівечила йому бік. Через повстанський зв’язок про це переказали батькові. Микола поїхав лісами, знайшов хату, в якій його таємно тримали, і привіз додому. Власне кажучи, не додому, а в лісову криївку, що була неподалік від села. Знайшли знайомого хірурга, зав’язали йому очі і привезли до однієї надійної хати, куди пререправили і Степана. Хірург щось відрізав, щось промив і почистив, щось пришив і порадив, як доглядати. До господині цієї хати він привіз і молодшу сестру Орисю на допомогу. Тижнів за два у брата все загоїлося і він прийшов додому. Побув трохи та й повернувся знову до своєї сотні.

А Орися, яка спочатку боялася крові, виявилася вельми кмітливою медичною помічницею. Степан розповів це сотникові, і коли десь за місяць одному стрільцеві скалками гранати подзьобало все стегно, він попросив Орисю допомогти. Орися взяла пінцета і якогось гачка для в’язання чи вишивання, пляшку самогонки-перваку, чайник з водою і пішла до пораненого. Стрілець був дуже молодий і непитущий. Вона примусила його випити цілу склянку перваку і закип’ятила воду. Коли самогонний спирт геть чисто розібрав хлопця, поклала його на траву ниць, відмочила присохлу кров та пошарпані штани і повиколупувала всі скалки. П’яний стрілець відчував глухий біль від її колупання в стегні. Стогнав, мляво зойкав, але не кричав. Потім самогонкою промила свіжі рани, устелила їх чистим подорожником, обв’язала і лишила відпочивати.

Днів п’ять доглядала. Стрілець трохи помучився і через тиждень був знову в сотні. Орися відчула в лікуванні повстанців своє покликання. Почала читати якісь медичні книжки, розпитувала в сільських знахарів про лікування. А Микола ще більше любив свою сестру і пишався нею.

Настав 1944 рік. Німецька окупація змінилася московською. Сотня тепер воювала супроти більшовицьких окупантів. Орися далі лікувала поранених.