З часів неволі. Сосновка-7

— Різниця велика, — втручається Горбовий. — Одному дадуть побачення з дружиною чи рідними, іншому не дадуть, те ж саме з пакунками. Навіть ось таке: чекіст час від часу викликає до себе на бесіду чи знайде в робочій зоні й питає, з ким дружите. Через агентуру він слідкує за в’язнями і добре знає, хто з ким дружить, але навмисно питає, а потім каже: “По тому, з ким ви дружите, ми (тобто КДБ) знаємо, чи ви роззброїлися чи думаєте продовжувати боротьбу проти радянської влади. То якого ж ставлення до себе ви чекаєте від влади проти якої ви й далі збираєтеся боротися?” Цей вельми делікатний на словах варіянт на ділі обертається доволі неприємними речами: не подають скорочення терміну ув’язнення з 20 чи 25 років до 15 років, присікуються до вашого одягу, не впорядкували ліжко, в тумбочці нечисто, затрималися на хвилину на вечірню перевірку, не привіталися до начальника загону. Ловитимуть у робочій зоні, коли ви зупинилися з кимось у закутку побалакати і таке інше. Почнуть прискореним темпом складати на вас акти про порушення режиму і щоб кілька разів посадити в бур (барак посиленого режиму), а потім запроторити до в’язниці. Влада наче й не поспішає. Вона ніби дає вам час виправлятися. І якщо ви не виправляєтеся і вона вас карає, то так тлумачить, що не вона, а ви самі винуваті, що привели себе до буру чи в тюрму.

— Ну так, — кажу я, — це їхнє звичайне лукавство.

— Лукавство, то лукавство, — підхоплює розмову Кулик, — але ця їхня робота підтримує в людях страх. Дехто з українських повстанців не захочуть з вами погуляти на стадіоні чи десь ще в іншому відкритому місці, вони уникатимуть відкритих зустрічей, аби не побачили сексоти й не донесли чекісту, бо зустріч з вами може зіпсувати їхній упокорений образ.

— Що означає, — допитуюся, — “упокорений образ”?

— Немало є повстанців ось такого типу, — продовжує Кулик. — Вони сміливо боролися за незалежність, слідство пройшли більш-менш добре, після ув’язнення боротися не думають, але хочуть чесно відсидіти термін ув’язнення і звільнитися вірними жовто-блакитній ідеї. Перед ними дуже складне психологічне завдання: поводитися так, щоб не викликати підозріння у повстанців, не продатися чекістам і разом з тим навіяти їм думку про свою лояльність до влади. Це і є упокорений образ. Фактично, він мав би задовольнити владу, бо ж вони більше не воюватимуть проти неї. І повстанці мали б бути задоволені, бо ж в душі ці люди не зреклися великої ідеї.

— Тут слід додати, — втручається Ільчук, — якщо хлопець прийшов у повстанці не з ОУН і не присягав на Декалозі боротися до згину, то до нього немає претензій, а якщо він з ОУН і поклявся здобути незалежну Україну, або згинути в боротьбі за неї, тоді упокорений образ і його відмова від подальшої боротьби є відступництво.

— Коли клялися боротися, то думали про кілька ближчих років, — сказав Гербовий. — І мали на увазі боротьбу, а не десятиріччя ув’язнення і доживання до старого віку в неволі. Але тим більша відповідальність за зміст клятви в людей, які мусять виконувати її і в немолодому чи навіть і старому віці. Ідеал заприсяженого націоналіста — це людина, яка пам’ятає присягу, час від часу повторює її і за всяких умов щось робить для її виконання і в тому прагненні сходить у землю, залишаючи наступній генерації борців заповіт своїм послідовним життям.

— Коли б у нас тут була більша організованість і дисципліна, то за всяке відступництво слід би суворо карати, — гарячково зауважив Шинкарук.

— Ми ж говоримо про стан душі, а не про еволюцію свідомости від нашої до ворожої, — сказав Мирон.

— З юридичної точки зору, доки немає зради ділом, карати ні за що, — зауважую.

— Перед зрадою ділом сформувалася зрада в думках, — каже Андрушко.

— Ми ж спілкуємося і таким чином розвиваємо свій світогляд і відчуваємо зміни в ідеологічних засадах і настроях один до одного, — висловлює свою думку пан Андрусяк. — Треба не залишати нікого сам на сам і тоді не буде несподіванок. Коли людину обсідає журба, це можна помітити і своєчасно теплим словом можна повернути її в бадьорий настрій.

— А ви, пане Левку, завжди бадьорий? — звернувся раптом до мене Верхоляк.

Дещо про філософський сум