З часів неволі. Сосновка-7

— Як ми знаємо, після XX з’їзду КПРС почали так звану відлигу. Комісія Верховної Ради СРСР випустила мільйони в’язнів з концтаборів і в’язниць, тоді випустили й нас, молодих політв’язнів. В Україні нас не прописували, роботи не давали і по суті справи примусили осісти в Інті, де ми досі відбували кару.

Здобувши відносну свободу, ми почали створювати підпільну організацію. Назву дали “Об’єднання”. Організація розширювалася, були створені осередки в кількох областях у східній Україні. Потім заарештовували їх поосібно. Нас заарештували 1959 року. 10 жовтня Верховний Суд України по першій інстанції засудив Володимира Леонюка та Ярослава Гасюка до 12 років, Богдана Христинича — до 10 років, Володимира Затварського — до 8 років і мене — до 5 років. Ото за колючим дротом комуністи й привчають нас любити совітську владу.

— Ну, з Кічаком і Столярем, що живуть у вашій секції, пане Левку, ви матимете можливість познайомитися будь-коли, то ж перенесімо це на потім, — обізвався пан Шинкарук. — Про всіх галичан можна сказати, що вони виросли в націоналістичній атмосфері, так їхня особиста заслуга в засвоєнні націоналістичного світогляду не дуже велика, у всякому разі я думаю, що робота їхнього мозку зробила лишень половину праці, а іншу половину зробило галицьке оточення. Ми — діти того часу, хоч, сподіваюся, не гірші діти української нації. Тут все ясно. А ось у вашому випадку зовсім інше. Тож нам і цікаво послухати, як ви прийшли до потреби боротися і потрапили сюди.

— Просто я люблю Україну і хочу бачити її вільною державою, — відказую я. — І ще — якщо я не візьмуся до боротьби й інший не візьметься, і ніхто не візьметься, то як же можемо сподіватися на звільнення від московської окупації, адже сама по собі вона не зникне. Тому, міркував собі, якщо хтось має повставати, то чого не я? Яке право я маю сподіватися, щоб хтось інший боровся, а я сидів на печі — це нечесно. Це однаково, що хотіти, щоб для покращення мого життя не я працював, а хтось інший. Так не годиться. Якщо я хочу, щоб Україна була вільна, то сам мушу братися до справи її визволення. Тобто я набираюся такої сміливости, щоб уявляти себе представником мого покоління. Якщо моє покоління має місію рятувати Україну, то це, власне кажучи, моя місія, і я хочу виконувати її як належить. Кожне покоління має завдання боротися за незалежність. Я — продовжувач вашої боротьби, ви, бандерівці, — продовжувачі петлюрівщини, яка виросла на плечах попередніх борців за волю України. Важливо, щоб ланцюг борців не перервався. Я не впевнений, що наше покоління доб’ється самостійности, але якщо її доб’ється наступне покоління, то без боротьби мого покоління перемога наступного неможлива, того я мушу чесно виконати місію мого покоління. У цьому бачу сенс життя.

На прохання в’язнів я коротко розповів і про своє особисте життя.

Тим часом кіно в клубі скінчилося, і в’язні стали повертатися до бараку. Я продовжував свою розповідь. До нас з цікавістю підходили й інші, дослухуючись до “сповіді” новоприбулого. Хтось із нашої компанії шепнув: “Левку, тихіше!”

— А чо’ тихше? — обізвався я притишено до гурту і почав ще голосніше, щоб чути далі було. — Нехай слухають.

— Матимуть матеріал для написання доносів, — все ж заперечував Кравчук.

— Львівські чекісти все те знають і, напевне ж, передали до Москви, то що ж боятися сосновських сексотів та дрібних виконавців? — і гучно розповідав далі.

ГУЛАГ був окремим царством

У зоні щотижня проходили політичні заняття. Проводили їх у барачних секціях, як правило, начальники загонів. За пару днів до барака прийшов Головін і майже всі в’язні загону зібралися у секції. Нікого не цікавила його промова, але не хотіли псувати з ним взаємини, тож покірно відсиджували призначену годину. Забачивши Головіна, кілька чоловік, з якими я саме спілкувався, перервали розмову.

— Ви що ходите на політзаняття? — здивовано запитав я.

— Та, знаєте, краще піти, може, хоч не позбавить пакунка, — відповіли вони.

— Та ж політзаняття — це суцільна брехня. Навіщо її слухати?

— А ми й не слухаємо. Ми просто сидимо.

— Підходьте, сідайте ближче! — звернувся до всіх Головін.

Мої співрозмовники повернулися в його бік. Я взяв з тумбочки дві книжки під паху і пішов до виходу з барака. Головін гукнув до мене: “Лук’яненко! Сідайте ось тут ближче, зараз будуть політзаняття”.

— Дякую за запрошення. Те, що ви говоритимете, я вже знаю, а тому піду до школи, почитаю розумні книжки.

І вийшов з барака. За мною вийшов Ігор Кічак.

У школі навчання майже не проводилося, тож завжди була одна-друга вільна кімната зі столами й лавками, де можна було читати, писати й просто погомоніти.

У класі мене зустріли веселими вигуками:

— Вітаємо вас, пане Лук’яненко! Ви починаєте ув’язнення з непокори — це здорово!

— Хіба це непокора?

— Авжеж, непокора. Ви ж бачите: абсолютна більшість сидить на політзаняттях і тільки одиниці на них не ходять. Ви з перших днів потрапили до цих одиниць, отже, пристали до нашого гурту. Вітаємо!