З часів неволі. Сосновка-7

У зонах раніше ні книжок, ні журналів не було, отож джерелом знань були такі люди, як Омелько Польовий, Василь Левкович. Завжди в зонах бували священики греко-католицької церкви. Часом траплялися вчені. Наприклад, Володимир Антонович з Києва (ніби родич славнозвісного історика Володимира Антоновича). Цей Антонович — геніяльний чоловік: він історію знав напам’ять і хоч не мав жодної літератури, але все збирав гуртки молодих хлопців і докладно розповідав про перебіг Першої світової війни, українську революцію і боротьбу за свою державу. Коли вже дозволили в зонах папір і зошити, то з його розповідей складали конспекти з історії. Менти їх вилучали, але вже не судили за антирадянську агітацію, і тому в’язні замість вилучених робили нові конспекти його лекцій. Ці конспекти були головними посібниками для вивчення історії періоду перших національно-визвольних змагань XX сторіччя. Після того, як знаходили такий зошит, звичайно Антоновича садовили в бур. Він відсиджував, повертався худющий — одні світлі очі горіли невгасимим вогнем. Хлопці намагалися його відгодувати, і він знову проводив свої лекції. Сидів він, либонь, з 1945, а може, навіть із 1944 року. Замордували його 1954 року після одного страйку. Міг би побути збоку. Ні, ввійшов у страйковий комітет. У наших не вистачало глузду його рішуче відштовхнути, а табірні сексоти підштовхнули його ближче до організаторів страйку. Після страйку їм влаштували слідство, побили. Розкидали в інші зони. Антоновича взяли до лікарні, закололи уколами і там він помер. А потім в’язні шкодували, бо вже нікому було вчити молодь.

— Між іншим, у мене є конспект його лекцій і якщо ти хочеш, то я дам тобі почитати, — промовив Степан.

— Буду дуже вдячний. Проте, як читати, щоб не забрали? Краще, коли б я переписав. Тоді б я ризикував своїм примірником, а не твоїм. Ти знаєш, я взявся демонстративно конспектувати з книжок в товсті зошити. Розкладаюся на столі, що посеред секції, і відкрито записую з книжок цікаві місця. Усі бояться будь-що писати і мене з усіх боків почали були попереджувати, що сексоти донесуть чекісту і що мені це вилізе боком. Я в кожного такого допитувався, чого це мені має вилазити боком конспектування історії Росії Ключевського, яка вільно продається і є в бібліотеках? Логічної відповіді немає. Є натяки в тому дусі, що КДБ не любить, коли хтось щось наполегливо вивчає, бо ж він ворог радянської влади. Навчанням він посилює себе, отже, посилює свою антирадянську суть. Це означає, що він не роззброївся ідейно і готується до продовження боротьби з радянською владою. Тому краще нічого не конспектувати. І ще таке: ви ж, мовляв, не всю книжку переписуєте, а тільки певні місця. Чекіст візьме книжку і ваші виписки, порівняє і буде бачити, що саме ви повиписували і таким чином, як у дзеркалі, побачить напрямок вашого мислення. Цими конспектами ви роздягаєте себе перед ним. Я їм відповідав, що в мої наміри не входить подобатися чекісту. У мої наміри входить не порушувати закон, а в читанні і конспектуванні немає порушення закону.

— Тобі не сказали, що й до розстрілу тебе присудили за те, що ти не вважав за порушення закону?

— Сказали. Проте я не можу змиритися зі своїм несправедливим вироком, ні з судом, що його ухвалив, ні з оцим намаганням залякати.

— І все-таки є різниця, що конспектувати: одна справа — Клю-чевський, зовсім інша справа — Антонович. Перший — російський великодержавник, другий — український націоналіст.

— Я намагатимусь Ключевським прикривати Антоновича. І хай всі стукачі і капітан Литвин знають, що я конспектую Ключевського. Після Ключевського займуся Соловйовим. А тим часом під тінню цих російських авторитетів вивчатиму Антоновича і все таке інше, що є в зоні.

— Ще у мене є загальна декларація прав людини. Раніше за неї заганяли в бур. Тепер не заганяють, а просто забирають. Після того, як перепишеш конспект Антоновича, дам переписати декларацію.

— Дякую, Степане. Вельми радий!