З часів неволі. Сосновка-7

— А у мене немає такого відчуття, що я тут постійно. Я переношусь думкою на волю і наче моє постійне місце проживання там, а тут тимчасово, ну потрапив, трохи побуду і повернуся назад у попереднє середовище.

— І я з такими почуттям довго жив у зоні. А тим часом ниточки, що сполучали з волею, поступово рвалися і рвалися. Життя рідних і їхні проблеми поступово відсувалися кудись в туманну далечінь, я переставав їх розуміти і вже не міг їм щось радити. А в зоні розширювалися знайомства, з’являлися свої потреби й інтереси.

Я був у зоні перший рік, а поруч люди, що були вже десять років. У багатьох за цей час не стало дому: батьки повмирали, дружини покидали й кудись повіялися, діти виховуються бозна в кого і в зовсім іншому політичному й моральному дусі. Власне, цих в’язнів на волі ніхто не чекає. То де їхнє життя, де вони: там на волі чи тут, за дротом? Коли термін ув’язнення 25 років (як у мене) або 15 років (як у тебе) — це не п’ятирічний університетський термін, це великий відтинок життя. І який? Найкращий! Після цього відтинку хронологічно наступає відтинок занепаду і доживання. То невже позбавити себе в зоні мінімального задоволення у вигляді передплати газет, журналів і книжок та мінімального комфорту у вигляді незамусоленого бушлата?

— А як ти дивишся на тих, хто прагнув вставляти палиці в колеса цього заводу?

— Знаєш, за серйозне щось, ну, наприклад, підпал цеху чи завал шахти, вбивали, причому не вельми досліджували правду, а брали групу найбільш імовірних, відправляли кудись на етап, розстрілювали і складали акт про втечу. А що стосується дрібнішої шкоди, то вона не раз нам самим завдає неприємности. Дивись, наприклад, зіпсував електромотор токарного верстата, то ж до верстата іде в’язень-електрик і замінює зіпсований мотор новим. Це в нього займе півгодини часу. За півгодини верстат знову працює, а електрик везе зіпсований мотор в електроцех, де в’язні його нормально відремонтують. Завод від такої шкоди практично не страждає. Є хлопці, які при нагоді закидають у болота напилок, молоток, зубило чи ящик цвяхів. При цьому є завжди ризик попастися і наразитися на велику неприємність, а з іншого боку, ну що значить для такого величезного заводу втрата якихось двох напилків чи двох молотків?! Головне, звичайно, невиправданий ризик: як у жилій секції шнир постійно дивиться, що в’язні роблять, хто до кого ходить, хто з ким зустрічається і про що балакають, так і в цеху шнирі і сексоти сочать за всіма. Та й викинути не вельми знайдеш куди, бо ж усю територію продивляються уважно. Одне слово, тут кожен може сам проявляти ініціятиву, яка йому в голову прийде.

— Степане, розкажи мені трохи докладніше про свою справу.

— Ти, Левку, вже знаєш, що я з Тернопільщини і 1930 року народження. Підпільна боротьба на Тернопільщині була активна й затята. Підлітком я був у молодіжній організації “Доріст”. Нам прищеплювали любов до України і ненависть до ворогів. І ми готувалися до боротьби. ОУН була нам за зразок і мрію. Підлітками ми раді були прислужитися повстанцям і виконували їхні завдання з найбільшою охотою. Наприклад, рій заходить до села, а нас просять, щоб ми за селом вилізли на горб чи високе дерево і дивилися, чи не з’являться совіти. Якби з’явилися, то один негайно біг би у село, щоб попередити повстанців, а другий продовжував стежити за ворогами…

Степана Кравчука 1949 року мобілізували до совітської армії і завезли до Таджикистану. У піхотному полку, до якого його зарахували, із Західної України виявилося ледь не половина новобранців. Поволі хлопці освоїлися з військовою службою, приглянулися один до одного, і Степан запропонував створити організацію ОУН у полку. Спонукав до цього його один капітан із Наддніпрянської України. Ні, він не радив йому створювати організацію, але з ними він завжди говорив українською мовою, розповідав про її переваги над російською. Був незадоволений, що вивезли з України служити в Середню Азію. Коли вони, українці, зібравшись у вільний час гуртом, співали українських пісень, він співав з ними. Мав чудовий голос і слух і так гарно співав, що аж радісно було з ним. Він мав прізвище Рогач.

— Якось трапилося, що в час перепису писар записав його не українцем, а росіянином і додав “ов” до Рогач.

— Він дуже обурився, — захоплено розповідав пан Кравчук, — побіг до штабу і завдав прочуханки писареві, що той ніколи не забуде. А, бувало, декламував Шевченкову “Розриту могилу”:

Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.

“Це я, — каже, — на чужій роботі.”