Заблудлий

Колись я сподівалася, що ти живеш з таким самим почуттям жалю й сорому, з яким я жила багато років. Але це більше не грає для мене ролі.

Я змарнувала багато років, почуваючись винною за те, в чому насправді не було моєї провини, і я тобі дала над собою владу, якої ти не заслуговував. Завдяки підтримці мого психотерапевта й любові моєї чудової родини я з гордістю можу сказати, що це вже в минулому.

З багатьох поглядів, мені вдалося збудувати щасливе життя. Зичу тобі того самого, Кемероне. Люди, відчуваючи великий біль, завдають великого болю іншим, і я сподіваюся — заради тебе й заради всіх, хто тебе оточує, — що ти нарешті знайшов трохи миру в душі.

Дженна Мур».

Нейтан тричі перечитав листа, потім згорнув його. Повернув Ліз.

— І що ти з цим збираєшся робити? — запитав він.

— Мабуть, покажу Гленнові.

— Це тебе не виправдовує, знаєш, — мовив Нейтан так різко, що аж сам звернув увагу. — Те, як вчинила ти, від цього не стає кращим.

— Знаю.

— Я бачив, який вигляд мав Кемерон, коли Стів забирав його у «швидку». Бачив його виснаження, — мовив Нейтан. Він помітив, як здригнулася Ліз, але все одно повів далі. Вона повинна це почути. — Смерть його була нелегка. Ти маєш це знати. Він дуже мучився.

Вона не відповіла, і він збагнув, що вона плаче. Він не ворухнувся. Нарешті вона зітхнула.

— Я не прошу тебе пробачити мене...

— Це добре.

Довший час Ліз мовчала.

— Нейтане, я поїхала з дому у вісімнадцять років, — нарешті заговорила вона. — І коли я зробила це, то пообіцяла собі, що в мене все буде по-іншому.

Вона поїхала на північ, пояснила Ліз, а потім на захід — подорожувала де заманеться, вперше в житті почуваючись вільною. Зупинилася в Баламарі, коли стало ясно, що дорога закінчується й далі лежить пустеля. За кілька днів вона знайшла собі роботу на пошті й уперше заробляла власні гроші. Робота була приємна, місцеві — приязні. Завжди мали час усміхнутися до неї і потеревенити, і коли Карл Брайт, усміхнувшись до неї понад своєю поштою, запросив її випити, Ліз погодилася.

— І якийсь час усе було чудово. Віриш ти чи ні, але він був страшенно веселий і, на мою думку, дуже гарний. І милий зі мною. Якийсь час моє життя реально відрізнялося від колишнього, — обличчя Ліз потемніло. — А потім ми одружилися, і все почало змінюватися, й одного дня я усвідомила, що життя моє вже не так і відрізняється. Твій тато казав мені, що в дитинстві йому теж було нелегко, тож ми обоє прагнули кращої долі. Але кращої не вийшло. Було все те саме, що я й покинула. Я була страшенно розчарована, Нейтане, і просто неймовірно втомлена. Я заїхала в таку далечінь лише для того, щоб закінчити в такому самому місці. Я більше не мала сили боротися. Та і який був сенс?

Вона похитала головою.

— А потім я завагітніла і сказала собі: хай що відбувалося між ним і мною, а я не терпітиму, щоб таке сталося і з вами, дітьми, — Ліз витерла очі. Вона не могла дивитися на сина. — І я старалася щосили, Нейтане. Будь ласка, повір. Я складала план, я думала про це щодня. Але мені було страшно, я почувалася самотньою і загнаною в пастку. Вибач. Цього було замало, я розумію. Але це все, що мені вдавалося робити.

Довгу хвилю Ліз мовчала.

— А потім тато потрапив у аварію. І я гадаю, що це врятувало мені життя. Можливо, і Бабові також.

Знагла Нейтан повернувся на роки назад, у спекотну темну ніч: крізь розпанаханий метал дивився на Карла Брайта, затиснутого між дахом і кермом. Чув слова фельдшера.

Смерть не була миттєвою.

Ліз сиділа в кузові «швидкої» з кам’яним обличчям, навколо рани запікалася кров. Тоді Нейтан подумав, що це шок. Та можливо, зринула тепер чорна думка, можливо, справа була зовсім в іншому. Довгий час він дивився на дві могили в себе під ногами. Стара земля, свіжа земля.

Можливо, подумав він, за другим разом перетинати межу вже легше.

— Скільки часу... — почав був він, але не договорив. «Скільки часу ти була непритомна після аварії? Скільки часу ти вичекала, перш ніж викликати допомогу?»

Він хотів це спитати, але не спитав, бо з материного обличчя бачив, що вона скаже йому правду.

Ліз пильно спостерігала за ним.

— Я шкодую багато про що, — нарешті промовила вона. — Але не шкодую, що його не стало.

Нейтан не питав, про кого це вона. Зашелестів евкаліпт, і Нейтан відчув пісок у повітрі й поколювання на шкірі. Оддалік гримнули сітчасті двері, й вони обоє обернулися до будинку. До них ішла Ільза, затуливши долонею очі від сонця.

— Тобі дзвонять, Нейтане, — гукнула вона.

— Мені? — голос його звучав дивно. Нейтан прочистив горло.

— Це Гленн. Каже, ти залишав повідомлення диспетчеру.

— А! Так.

Він так і не ворухнувся. І зненацька Ліз простягнула руки і пригорнула його. Він відчув на спині її ніжні долоні, які притискали його, відчув знайомий запах її волосся. У неї в очах стояли сльози.

— Я не хотіла втягувати в це тебе, — тихо промовила вона. — Я вчинила так, як вважала за правильне в глибині душі. Але ти — гарна людина, Нейтане. І ти маєш вчинити, як вважаєш за правильне, — відсунувшись, вона знизу вгору поглянула на нього. — Так чи так, а тобі слід повернутися додому.