Заблудлий

Того дня вона їхала на кобилі Софі. Поки у Софі гоїлася рука, кобилу слід було комусь тренувати. Ліз каталася довше, ніж зазвичай, шукаючи проблеми, які можуть виникнути з твариною. Але їхати було зручно, кобила реагувала добре. Думаючи про руку Софі, Ліз додала швидкості, ще активніше шукаючи негаразди. Вона вже заїхала далі, ніж збиралася, коли вперше закралася ця думка, слизька й чорна.

— Ніяких проблем з кобилою не було, — сказала Ліз, і на її обличчі заграли тіні від евкаліпта. — Я не помітила нічого особливого. Це було незрозуміло.

Нейтан подумав про Ільзину машину, покинуту в гаражі. З нею теж усе було незрозуміло, поки не стало зрозумілим.

— Отож я просто їхала далі, — провадила Ліз.

Вона скакала вперед, з кожним кроком почуваючись дедалі незатишніше. Пригадалося, як трусилася бліда Софі, притискаючи ушкоджену руку. Плакала і казала, що їй страшно. Але готова була заскочити на свою кобилу тої-таки хвилини, коли їй нарешті дозволять. Усі хвалили її за сміливість, але Софі на це майже ніяк не зреагувала.

Коли Ліз побачила чоловіка, який стояв біля могили скотаря, її серце упало в п’яти, як бувало багато разів. Вона притримала кобилу. Зір у неї останнім часом став уже не такий гострий, і якусь хвилю під сліпучим сонцем чоловік був дуже схожий на декого іншого.

Ліз зупинилася, спостерігаючи, потім ступою під’їхала ближче. Впізнавши бездоріжник, що стояв поруч, вона видихнула. Звісно, це був зовсім не той чоловік, на якого вона спершу подумала, — просто ніяк не міг ним бути. Це був її син Кемерон.

— Що він робив? — запитав Нейтан. Він розплющив очі та втупився в землю.

— Він копав.

У Кемерона була в руках лопата, і він перегортав м’яку землю. Ліз неспішно під’їхала. Останнім часом Кемерон був мов не при собі, й зараз він копав як одержимий, нервуючи Ліз. Вона злізла з кобили й зачепила повіддя за бічне дзеркальце машини.

Кемерон випростався, стискаючи лопату обіруч. Метал зблиснув на сонці, й це знову нагадало Ліз про іншого чоловіка. Було щось у його очах. Він не зрадів, побачивши матір.

«Можна візьму води — напоїти кобилу?» Ліз підійшла до багажника машини, де він зберігав припаси.

Кемерон відмахнувся, знову зосередивши всю увагу на м’якій землі в нього під ногами, а Ліз відшукала відро й налила води. Поки кобила пила, Ліз обернулася.

«Що ти робиш?»

Кемерон нахилився. «Дещо перевіряю».

«Що саме?»

«Навіщо моя клята дружила тягає сюди дітей».

Ліз завагалася. «Я думала, ти їдеш до ретранслятора».

«Я їду».

«Баб чекає».

«Спершу маю закінчити тут».

Кемерон ще раз занурив лопату в пісок — і зупинився. Гортанно крекнув.

— Він щось знайшов, — ледве чутно промовила Ліз.

Звук, який видав Кемерон, був не те щоб тріумфальний — була в ньому якась утробна нота. Ліз зненацька пошкодувала, що не поїхала того ранку в іншому напрямку. Кобила вже напилася, з полегшенням побачила вона. Ліз заховала відро назад у багажник і, обернувшись, якраз побачила, як Кемерон зігнувся й риється руками в піску. Коли він підвівся, то тримав поліетиленовий конверт, матовий від червоної куряви.

«Що це?»

Кемерон так вищирився, що у Ліз замлоїло в животі.

«Закопаний скарб».

— Я зрозуміла, що це, — потерла Ліз долонею руку, і Нейтан побачив свіжий шрам він раку шкіри і старий шрам, який вони ніколи не обговорювали. Один з багатьох. Такі шрами були в усіх: у Ліз, у Нейтана, у Баба. І в Кемерона. Шрами, які вони ховали і про які нікому не зізнавалися.

— Я миттю зрозуміла, що саме знайшов Кемерон, — провадила Ліз. — У мене самої було щось схоже.

У випадку Ліз це була стара жерстянка від печива, й ховала вона її у відрі з кінським кормом. Ховала, поки її не знайшов Карл. Від удару в неї луснула барабанна перетинка в лівому вусі, й слух так ніколи до кінця не відновився. Але вона затямила урок і більше не робила і спроби. Хлопці ще були маленькі, й вона занадто боялася наслідків.

Але, стоячи біля могили скотаря і спостерігаючи за своїм середнім сином, вона подумала, наскільки гіршими були наслідки через те, що вона більше не робила спроби.

«Облиш це», — почула вона власні слова і здивувалася.

Кемерон теж здивувався, його погляд закрижанів. «Ти навіть не знаєш, що це».

«Знаю, Кемероне. Я знаю».

«Тоді ти повинна знати, що тебе це не стосується».

Тут він випростався на повен зріст. Руки розслаблено тримали держак лопати, і штих звисав збоку. Вільно звисав. Кемерон не підняв його анітрішки. Він не погрожував Ліз, не погрожував, та коли він стояв отак, легенько погойдуючи лопатою, і метал поблискував на сонці, Ліз розуміла, кого Кемерон їй нагадує. Більше він не був її маленьким хлопчиком. Точніше, був не тільки її хлопчиком. Він був також і сином свого батька.

І вона зрозуміла (і завжди розуміла в глибині душі) те, що намагалася сказати їй Ільза. І чому так непокоївся Гарі. І чому в Ло такі сумні малюнки. І чому рука Софі на перев’язі. І чому все повториться знову. А може, буде ще гірше.