Заблудлий

— Нормально, — розсміявся Баб. — Ти ж мене навіть по дотичній не зачепив. І це ще я добряче хильнув.

— Знатиму на майбутнє.

— Тоді мир?

— Так. Мир.

— Чудово. Дякую, приятелю, — відчинив дверцята Баб і почав вилазити. — Я повертаюся до хати. Ти вже тут закінчив?

Нейтан роззирнувся по салону. Нічого тут було вже шукати.

— Так, — і собі відчинив він дверцята. — Закінчив.

Розділ 37

— Не розумію.

— Все просто.

Нейтан пересунув руку Софі на грифі гітари та притиснув один палець до струни. Софі спробувала ще раз, і нота забриніла, досі не ідеально, але вже краще. Перев’язь лежала поруч на східцях веранди. Стів дав дозвіл знімати її на кілька годин на день, і Софі користувалася цим на повну. Майже полуденне сонце припікало в спину, Нейтан перемінив позу та ще раз поправив руку дівчинки на грифі.

— Спробуй ще раз. Так, уже краще.

Бачив, як Ло від цього звуку поморщилася, але нічого не сказала, зосереджена на своєму малюнку. Судячи з ароматів, які линули з кухні, підготовка до обіду йде повним ходом, і чути було, як Ліз грюкає каструльками та сковорідками. Нейтан з Бабом заходили, щоб запропонувати допомогу, але за двадцять хвилин роздратована Ліз їх вигнала, щоб не плуталися під ногами. Баб тільки зрадів. На Різдво йому подарували нову крикетну битку, й він умовив Гарі подавати йому за хатою м’яча. Зі свого місця Нейтан їх не бачив, проте інколи долітали «буц» і регіт.

Грюкнули сітчасті двері, й показався Зандер. Сідаючи поряд з Нейтаном, він тримав згорнутий аркуш паперу.

— Гарно звучить, Софі.

— Дякую, — всміхнулася та, зосереджено перебираючи струни. Справа була не лише у відсутності перев’язі. Після похорону неначе хмари розвіялися.

— Ось, — Зандер вручив Нейтанові аркуш. — Це не зовсім різдвяний подарунок, але я хотів віддати тобі оце.

— Що це? — розгорнув Нейтан аркуш. На ньому був написаний від руки перелік дат.

— Це дати початку й закінчення семестрів і екзаменаційні тижні на цей рік, — указав Зандер. — А ось і ось — потенційні канікули. І ще ось тут. Можемо щось запланувати.

— А!

Нейтан глянув на перелік, і написане трохи розпливлося перед очима.

— Дякую, приятелю. Але серйозно, якщо треба, краще лишайся в Брисбені, зосередься на навчанні, — усміхнувся Нейтан. — Хтозна? Якщо матимеш добрі оцінки, може, підеш стопами Мартіна у світ сліпучих металевих будівель.

— Ага, але цим я точно не займатимуся, — у відповідь усміхнувся Зандер. — Слухай, я, мабуть, справді переважно буду змушений сидіти вдома, тож ти маєш приїхати до мене в гості у Брисбен.

Нейтан завагався.

— Це мамина ідея, — мовив Зандер, прочитавши його думки.

— Справді?

— Так. Я її спитаю, чи можна тобі зупинитися в нас. Мартін збудував у дворі гостьовий будиночок.

— Справді?

— Ну, він накреслив і заплатив комусь там за будівництво, — розреготався Зандер. — Робити щось руками так, як ти, він не вміє. Хай там як, а ти маєш приїхати. Мені б дуже цього хотілося.

— Ага. Ну, дякую. Мені б теж дуже цього хотілося.

— От і добре, — підвівся Зандер. — Якщо захочеш, щоб я допоміг пакувати машину, лише гукни.

— Який ти нетерплячий. Ми їдемо тільки завтра.

— Знаю, — всміхнувся Зандер. — Просто не хочу спізнитися на літак. Новорічна ніч у Брисбені трохи веселіша, ніж тут, не знаю чому.

Нейтан помітив Ільзу, яка проходила за вікном свого кабінету. Легенько махнула йому.

— Не можу в це повірити.

— Повір, — мовив Зандер, і Нейтан провів його очима, поки не зачинилися сітчасті двері.

Почувся глухий удар і стукіт крикетного м’яча, і Нейтан розвернувся назад до дівчат. Софі досі перебирала струни, а Ло схилила голову над новим малюнком.

— Хочеш спробувати зіграти на гітарі, Ло? — запитав Нейтан.

— Я зайнята.

Нейтан підійшов поглянути на малюнки. Вони були розкладені по всьому ґанку і причавлені камінцями. Ло знову і знову малювала одну й ту саму сцену, побачив Нейтан. Це були варіації на тему батькової картини.

— Хочеш намалювати могилу? — запитав він.

— Не виходить як треба.

— А як на мене, дуже гарно.

Ло зиркнула на нього так, наче його художній смак викликає великі сумніви, але Нейтан бачив, що їй приємно. І він, до речі, не вигадував. Малюнки, зроблені дитячою рукою, всі копіювали Кемеронову картину, проте були на диво виразні. Кемерон більше налягав на тіні, а вона спромоглася вхопити світло.

— Сумуєш за татом? — запитав Нейтан, і Ло обмінялася поглядом із сестрою.

— Як думаєш, татові було страшно на самоті біля могили? — нарешті запитала Ло.

— Ні, — збрехав Нейтан. Хвильку подумав. — Він любив гуляти в різних куточках маєтку... — (І це була правда). — Але, гадаю, деякі речі в житті здавалися йому надто важкими.

Дівчата обміркували це.

— Мені не подобається могила скотаря, — за якийсь час сказала Софі. — Там страшно.

Нейтан похитав головою.

— Не варто її боятися. Про скотаря вигадують багато дурниць. Усе це неправда.

— Звідки ти знаєш?

— Одного разу я пішов у Державну бібліотеку[5] й почитав про неї.