Заблудлий

— Знаю, з Бабом буває нелегко, коли він вирішує виявити впертість, — мовив Гарі. — Але в дитинстві йому дісталося ще більше, ніж вам з Кемом, ясно? Ви з Кемом не єдині, кому було важко.

Хвилину Нейтан мовчав.

— Так. Я знаю.

Зараз Гарі дивився на будинок, і Нейтан, простеживши за його поглядом, мигцем побачив Ліз у кухонному вікні. Усміхаючись, вона поглядала вниз — мабуть, розмовляла з однією з дівчат. Поки Гарі дивився на них, обличчя його розслабилося, а очі вперше стали такі відкриті й беззахисні, якими Нейтан їх ще не бачив. Спостерігаючи за тим, як Гарі спостерігає за його матір’ю, Нейтан уперше подумав, чи, бува, нема якоїсь іншої причини, ніж земля і стиль життя, яка спонукає Гарі стільки років залишатися в маєтку. А тоді Ліз відійшла од вікна, й віконниці на очах Гарі так швидко зачинилися наглухо, аж Нейтан подумав, чи не привиділося йому це все.

У гарячому повітрі стрепенувся евкаліпт, і вони обидва знов обернулися до могил.

— На похороні я розмовляв зі Стівом, — мовив Нейтан. — Він вважає, що Кемерон тої ночі таки напав на Дженну.

Гарі лише кивнув.

Нейтан відчув у кишені ключі, гострі й зубчасті.

— Як гадаєте, коли вона подзвонила, що саме хотіла вона йому сказати?

— Не знаю. Та що завгодно.

— Але, на вашу думку...

— Слухай, я скажу тобі свою думку, приятелю, — обірвав його Гарі. — Іноді — чи то випадково, чи ні — іноді, гадаю, все виходить на краще. І коли тобі пощастило, не варто починати докопуватися, як воно так сталося, розумієш?

Він востаннє кинув погляд на могили, навколо яких вітер носив куряву.

— Отже, — Гарі твердо розвернувся назад до будинку. — Ти йдеш, приєднаєшся до всіх?

Нейтанові у шкіру вгризався метал ключів.

Ільзин конверт поцупили динго.

Дженни Мур тут немає.

Ремінець, уже розмотаний, був колючий від піску. Кемеронова машина самотньо стояла на під’їзній доріжці.

Нейтан похитав головою.

— Ще ні.

Розділ 36

Кемеронів «ленд-крузер» і досі стояв там, де його кілька днів тому поставили Нейтан і Зандер.

Коли Нейтан заліз у машину, за ним стрибнула Дафі, зрадівши, що знову опиниться в знайомій автівці. Нейтан сидів на водійському сидінні, відчуваючи вм’ятини крісла рівно по контурах братового тіла. Зараз крісло відсунуте було на зручну віддаль від педалей. Нейтан дістав з кишені ключі. Двигун завівся миттєво, як і всі попередні рази. В Кемерона проблем з машиною не було, подумав Нейтан з гіркою ноткою, уявивши покинуту Ільзину автівку. Він дочекався, поки добре запрацює кондиціонер, і під уважним поглядом собаки вийшов і відчинив багажник.

Витягнув пляшки з водою, консерви, холодильник. Витягнув аптечку й витрусив з неї весь уміст, шукаючи чогось, схожого на конверт. Відстебнув запасні колеса й обмацав внутрішні краї. Поліція вже двічі обшукувала машину. Але, подумав Нейтан, методично працюючи, вони не знали, що шукати.

Він провів рукою навколо килимків під ногами, намацуючи щілини, в які щось могло завалитися. Перевірив оббивку даху та крісел — чи не намацає непомітних швів. Перебрав ящик з інструментами, потім опустився на землю та з ліхтариком обдивився дно машини. Відчинив капот і проглянув, чи нічого там не прикріплено скотчем.

За годину він розпаковував їжу й зазирав у пляшки від води. Ще за тридцять хвилин він відкупорив собі пиво, яке знайшлося в Кема, сів на переднє сидіння й, підставивши обличчя під кондиціонер, пригостив Дафі крекерами з Кемеронових запасів.

Нейтан оглянув безлад, який улаштував навколо. Нічого. Якщо конверт таки викопали з-під могили скотаря й заховали в машині, відшукати його Нейтанові не до снаги. І якщо в той час в автівці був хтось інший, а не Кемерон, він себе нічим не виказав. Можливо... Нейтан ковтнув пива і скривився — воно було гаряче, як чай. Можливо, тут нема чого шукати, бо нічого й не було.

Він досі сидів, посьорбуючи пиво й міркуючи, коли почулися кроки і з запорошених сітчастих дверей з’явилася постать. Баб.

— Я почув двигун, — заліз Баб на пасажирське сидіння. — Шукав тебе.

— Справді? — Нейтан простягнув йому одну з п’ятьох бляшанок пива, що лишалися в братовій коробці.

— Руку вивернув, — мовив Баб, беручи пиво й обводячи поглядом машину. — Що ти тут робиш?

— Якщо чесно, сам не знаю.

— Ясно... Що ж... — він відкупорив тепле пиво і, роблячи ковток, майже не скривився. — Слухай, приятелю. Я хотів вибачитися.

Нейтан з подивом зиркнув на нього.

— Та невже?

— За Келлі. Знаю, це я винен, але присягаюся, я випадково. Повір мені. Я серйозно не хотів, щоб так сталося.

Келлі була чудовою собакою. У мене серце краялося, коли я почув, що вона здохла. Я б такого з нею навмисно в житті не зробив.

— Знаю, — озвався Нейтан цілком щиро.

Баб поглянув на бляшанку в себе в руці.