Заблудлий

Багато років тому він провів декілька годин у бібліотеці в Брисбені, коли Зандер був ще маленький і Нейтанові було дуже важко віддавати його назад у руки Джекі. Того разу передача була особливо складна, і Нейтан запізнився на рейс додому. Не знаючи, куди подітися, він блукав вулицями міста, поки не опинився перед бібліотекою, і йому зненацька закортіло дізнатися більше про єдину людину, що була, як йому здавалося, ще самотніша за нього. Бібліотекарка допомогла йому з пошуками, і Нейтан, читаючи стару газетну статтю у прохолоді кондиціонера, під стишене перешіптування інших відвідувачів, відчув умиротворення вперше за довгий час.

— То що сталося з тим чоловіком? — запитала Софі.

— Звали його Вільям Карлайл, і насправді він жив на цих землях з дружиною і дітьми. Мав двох хлопчиків — сімох і десятьох років, здається.

— А вони мешкали в нашому будинку? — запитала Ло.

— Ні, його тоді ще не збудували. Вони мешкали десь ближче до могили. Словом, одного дня поїхали вони всі кататися верхи, злізли з коней і сіли пообідати абощо, аж тут бачать — піщана буря насувається.

— О ні, — сказала Софі. — Ненавиджу їх.

— Я теж, — мовив Нейтан. Сама тільки картина, як червоніє небо й насувається височенна стіна куряви... Піщана буря поглинає все на своєму шляху, висмоктуючи кисень і здіймаючи в повітря різні уламки. Від неї починає розбігатися худоба, а видимість падає до нуля.

— Самі знаєте, як швидко вони налітають, — мовив Нейтан. — Отож скотар усадовив дружину й меншого сина назад на коней і звелів мчати додому. Але старший син пішов роздивлятися околиці. За гребінь абощо. Словом, зник з очей. Скотар побіг його шукати, мабуть, гукав, а буря все насувалася.

На хвильку Нейтан замислився. Пригадалося, як він сам у відчаї намотував кола у пошуках восьмирічного Зандера, і як калатало серце у вухах, і як охоплював холодний жах. «Тільки б з ним нічого не сталося!» Самотньому скотареві на коні, на межі стихійного лиха, було, певно, ще гірше.

— То він розшукав свого хлопчика? — запитала Софі.

— Так, зрештою розшукав, — мовив Нейтан, повагавшись. — Але синів кінь запанікував і скинув малого. Той не забився, та кінь утік.

— І що той чоловік зробив?

— Мабуть, вирішив, що його кінь не зможе обігнати бурю, якщо вони сядуть на нього вдвох, тож віддав свого коня синочку.

Нейтан уявив, як той чоловік каже — наказує — їхати далі без нього. Обіцяє, що розшукає другого коня й наздожене. Каже це, знаючи, що бреше.

— Хлопчик доїхав додому нормально? — запитала Софі.

— Так.

— А скотар — ні?

— Ні. Він, певно, знав, що так буде.

— Сумно.

— Так, сумно. Але, — мовив Нейтан і зробив паузу, — мені хочеться думати, що, зрештою, все не так уже й сумно. Він же принаймні знав, що його діти будуть у безпеці.

— Він так учинив, щоб урятувати родину, — сказала Софі.

— Саме так, — мовив Нейтан і обернувся до Ло. — Отож я розумію, що там буває страшнувато, але даремно. Не слід його боятися.

Ло поміркувала. Нарешті нахилилася ближче. Нейтан відчував на обличчі її дихання й бачив бризки фарби в неї на шкірі.

— Я боялася не скотаря, — прошепотіла вона. — Я боялася тата.

— О, — Нейтан узяв її за руку.

— Але він не повернеться, ні?

— Ні. Не повернеться, Ло, — він простягнув до неї руки, і вона обійняла його. Вона була маленька й тепла. — Усе буде гаразд. Ти тут у безпеці, й ми всі тебе любимо. І знаєш що? — він указав на її малюнок. — Як на мене, ти малюєш краще за тата.

Це викликало слабеньку усмішку.

— Ні, — озвалася вона тоном, який підозріло нагадував фальшиву скромність. — Татова картина здобула перемогу.

— Це ще нічого не означає. Твої малюнки не гірші.

— Та ні. Не верзіть дурниць.

— Це правда, — підвівся Нейтан. — Постривай.

Він зайшов у хату, погано бачачи, поки очі звикали після яскравого світла. З кухні, яку він проминав, линули чудові запахи. З вікна в коридорі видно було Баба й Гарі на траві. Тепер Баб подавав м’яча, а Гарі відбивав новою биткою. Двері в Ільзин кабінет були прочинені, й Нейтанові на мить закортіло зайти і побачитися з нею. Привітатися. Сказати, що скучив. Він повагався, але пройшов повз. Дівчата чекають.

У вітальні Нейтан зупинився перед Кемероновою картиною. Простягнув руки і, почуваючись злочинцем, зняв раму зі стіни. Картина здалася на диво легкою для речі, яка займає в будинку так багато місця. Нейтан хвильку почекав, але нічого не сталося: Кемеронів дух не прокинувся з потойбічного забуття, щоб пригрозити жахами за те, що він залишить на полотні відбитки пальців.

Посміхаючись сам до себе, Нейтан поніс картину в коридор, роздивляючись кольори землі, неба й могили. Він збагнув, що сказав Ло щиру правду. В картині не було геть нічого особливого. В ній не було життя. Це була пісна робота, створена без натхнення людиною, занадто сліпою, щоб бачити прекрасне навколо себе.

Нейтан вийшов на ґанок, сітчасті двері гримнули, і його зустріла приголомшена тиша. Ло натурально роззявила рота. Довгу мить ніхто нічого не говорив, і Нейтан тільки краєм вуха чув, що навіть удари крикетного м’яча об битку припинилися.

— О Господи, — ахнула Софі. — Що ти накоїв?