Заблудлий

Ліз ще хвильку його потримала, а потім відпустила й розвернулася до будинку.

— Баб за хатою влаштував для всіх гру в крикет, якщо хочете приєднатися, — мовила Ільза, і Ліз, проходячи повз, обдарувала її сумною усмішкою.

— Дякую, мабуть, приєднаюся. Обід скоро буде готовий.

Ільза провела її поглядом, а потім знов обернулася до Нейтана. Побачила, що він хмуриться.

— Усе гаразд? Гленн чекає.

— Так.

— Точно?

Нейтан розвернувся спиною до обох могил — і одразу йому стало ліпше.

— Так.

— То ходімо.

Ільза дочекалася, поки Ліз зникне в будинку, а потім узяла його за руку, й вони рушили разом. Її долоня була тепла й суха.

— Слухай, — заговорила Ільза. — Гарі казав, що поїде до тебе й допоможе підготуватися до повені, але... — слова полилися з неї потоком. — Я подумала, що він хай лишається вдома й підготує все тут, а я можу поїхати до тебе на пару днів і допомогти. Якщо хочеш.

Нейтан зупинився й подивився на неї.

— Ще й як хочу.

— Ти впевнений? Бо якщо тобі справді потрібна допомога Гарі чи Баба...

— Ні. Господи, ні.

— Там багато роботи?

— Ні.

— Але мені все одно слід приїхати?

— Безперечно.

— Гаразд, — усміхнулася вона. — Добре. Тож, може, хай буде четвер-п’ятниця наступного тижня.

— Новий рік.

— Так, — усміхнулася вона. — Мабуть, таки він.

Вони дійшли до веранди. Малюнки Ло досі лежали, причавлені камінцями, і їхні кутики тріпотіли на вітру. Кемеронова картина стояла, зіперта на перила, де її залишила Ліз.

— О Господи, а вона тут що робить? — вигукнула Ільза, піднімаючись сходами.

— Це я її виніс.

— О! — Ільза підняла картину й тримала на витягнутих руках. Кольори вже поблякли, притрушені легким шаром куряви. Якусь хвильку Ільза хмурилася, а потім без попередження лизнула великий палець і провела з верхнього кутка вниз, стираючи довгу пляму. Пляму вона прибрала, але залишила мокрий і розмазаний відбиток пальця. У неї трохи піднявся кутик рота. — Отак краще.

Вона знов опустила картину на підлогу, і дерево рами грюкнуло об мостини.

— Ну добре, побачимося надворі, коли поговориш по телефону.

— Ільзо...

— Так?

— Просто... — Нейтан узяв її за руку, і її пучки легенько вперлися в його пальці. — Ти щаслива? Ну, зараз?

Поки Ільза міркувала, її обличчя захмарилося.

— Не знаю, — нарешті відповіла вона. — Тиждень був поганий. І весь рік поганий, як по правді. Та якщо ти питаєш, чи почуваюся я ліпше, ніж тамтого тижня чи там-того року, то моя відповідь — так.

Вони поглянули одне на одного, й вона повільно зробила крок уперед, нахилилася й поцілувала його. Нейтан заплющив очі, його тілом розлилося тепло, зовсім не пов’язане з сонцем, і він відчув, що всміхається.

— Гадаю, коли я зараз думаю про майбутнє, — мовила Ільза, допіру вони розірвали цілунок, — то уявляю себе знову щасливою. А я такою не почувалася дуже давно. Ти розумієш, про що я?

— Так, — відповів він. — Розумію.

Вона відчинила сітчасті двері й указала на телефон зі знятою слухавкою.

— Побачимося згодом.

Нейтан провів її поглядом, поки вона не зникла за рогом, а тоді відпустив сітчасті двері, й ті зачинилися. Він рушив темнуватим коридором і підняв слухавку.

— Алло? — мовив він. У вікно було видно, що гра в крикет іде повним ходом. Дівчата по черзі подавали, а Баб роздавав інструкції.

— Нейтане, — почувся на тому кінці голос Гленна. — Вибач, приятелю, я тільки вчора повернувся й отримав твоє повідомлення. Словом, ми все перевірили, і ця Дженна майже три тижні провела на Балі. І перельоти, і штампи в паспорті збігаються, і я подзвонив у пансіонат, де вона зупинилася, й коротко з нею перемовився. Вона каже, їй шкода, що так сталося з Кемероном, приятелю. Схоже, вона просто хотіла надіслати йому листа.

Зандер помітив Нейтана у вікно й помахав йому, а в цей час Ло примудрилася зробити подачу, яку Баб не зміг відбити. Баб у жартівливому приниженні впав навколішки, а дівчата бурхливо раділи під гучний сміх присутніх. Баб тицьнув крізь шибку в Нейтана й жестом поманив його. «Ходи допоможеш мені».

— Нейтане, приятелю? Ти ще тут? — голос Гленна звучав наче здалеку.

— Так.

— Ти ще про щось хотів зі мною поговорити?

— Вибач, — мовив Нейтан. — Це...

Ільза сміялася, а дівчата переможно бігали колами.

Нейтан вдихнув.

— Знаєш що, приятелю. Це вже неважливо.

— Точно? З повідомлення мені здалося, це щось нагальне.

Зараз на ворітцях стояла Ло, змагаючись із биткою, що була майже завбільшки з неї саму. Гарі зробив низьку подачу, Ло вцілила, і всі схвально загукали.

— Ні, я хотів сказати... — Нейтан зупинився. — Я хотів тобі сказати, що відтепер частіше буватиму в місті. Я не шукаю собі пригод на голову, але показуватимуся там, коли схочеться. Отож можеш це сказати кому треба, але відтепер буде так.

— Ясно, — відповів Гленн. — Не можу сказати, що це повідомлення було таке вже нагальне, але ідея мені подобається.

— Дякую, Гленне.

— Нема за що, — коп увічливо кашлянув. — Якщо це все...