Заблудлий

— На око — десь учора вранці. Зважаючи на температуру і на відсутність тіні й води, я б здивувався, якщо він зміг протриматися більш як добу. Розтин покаже.

— Малувато якось, — нахмурився сержант Ладлоу. — Скільки йому — під сорок?

— Сорок уже, — відповів Нейтан.

— Він ще довше протримався, ніж дехто в його ситуації, — сказав Стів. — Доба — це ще, може, занадто оптимістично.

— Далеко ми від Кемеронової домівки? — Ладлоу знову поглянув на братів.

— Якщо пішки, то за п’ятнадцять кілометрів по прямій, на північний захід, — сказав Нейтан. — Якщо машиною, то треба спершу їхати ґрунтівкою на захід, а потім повернути на північ, коли не хочеш застрягнути в піску, тож там набіжить, певно, понад тридцять. А найбезпечніший маршрут ще на десять кілометрів довший: на схід звідси до скель, а потім трасою на північ.

Скелі й дорога — ті, де вони знайшли Кемову машину. Нейтан обмінявся поглядом з Бабом, і Ладлоу помітив це.

— Отож навіть найкоротшим шляхом додому йти декілька годин? — мовив Ладлоу.

— Йти неможливо, не за цієї погоди, — сказав Стів приглушеним голосом. Він знову зазирав під брезент. — Саме це і згубило тих трьох підрядчиків, які застрягли в піску під Атертоном кілька років тому. Пам’ятаєш, Бабе? Ти ж брав участь у пошуках, так?

Баб кивнув.

— По скільки їм було? Років по двадцять п’ять? — мовив Стів. — Спробували повернутися назад пішки. Здолали зо сім кілометрів, ба й менше. Двоє з них померли вже за шість годин.

— А що тут ще є? — Ладлоу підійшов до огорожі й поклав руку на дріт. — Це ваша земля на тому боці? — запитав він у Нейтана.

— Ага.

— Може, брат сподівався знайти вас?

Нейтан побачив, як Баб і Стів обидва обернулися до нього.

— Ні.

— Ви кажете це так упевнено.

— Бо я впевнений.

— Але... — Ладлоу знову розгорнув записник. — Кемерон знав, що ви з сином перевірятимете огорожу?

— Так, я завжди так роблю в цю пору року. Тільки ми були не тут.

— І Кемерон знав це напевне?

Запала довга пауза.

— Ні.

Ладлоу провів рукою по верхньому дроту, а потім, розтуливши долоню, подивився на куряву.

— А не здогадуєтеся, навіщо ваш брат міг прийти на це місце?

— Я не знаю навіщо, — нарешті відповів Нейтан, — але знав він його добре.

— Часто тут бував?

— Останнім часом — не думаю, — Нейтан зиркнув на Баба, а той знизав плечима. — Але раніше вчащав.

— І крім того, це — єдине джерело тіні на багато миль навколо, — мовив Стів. — Може, він інстинктивно його шукав.

Сержант Ладлоу поміркував, роздивляючись обриси фігури на землі. Навіть під брезентом безпомильно вгадувалася людина.

— В якому настрої був ваш брат останні кілька тижнів?

Питання прозвучало ненав’язливо, й лише за мить Нейтан зрозумів, що воно адресоване йому.

— Не знаю. Я його вже кілька місяців не бачив.

— А точніше?

— Чотири, десь так. Відколи ми всі працювали на тих шляхових роботах, так, Бабе?

Тут Нейтан збагнув, що саме тоді востаннє бачився з обома своїми братами. Баб дивився порожнім поглядом.

— Чотири місяці, — мовив Ладлоу. — Це десь серпень-вересень, так?

— Мабуть, трохи раніше, — Нейтан спробував пригадати. — Стривайте! Це було десь у час першого матчу «Рідного штату»[2]. Бо ми якраз його обговорювали.

— Червень, — в унісон сказали Ладлоу й Баб.

— Так, напевно.

— Отже, шість місяців, — мовив Ладлоу.

— Ага, либонь, тоді. Іноді ми розмовляли по рації.

— Часто?

— Частенько.

— А була якась причина, чому ви не бачилися?

— Ні. Ніякої причини. Я живу майже за три години їзди, якщо від дверей до дверей. Ми всі дуже зайняті, — Нейтан обернувся до Баба по допомогу, проте не отримав її. — Ти ж бачишся з ним щодня вдома, що скажеш?

Нейтан очікував на потиск плечей, але Баб натомість, здається, замислився.

— Останнім часом Кем був трохи заведений.

Нейтан вражено втупився в нього. Наскільки ж усе було погано, якщо помітив навіть Баб?

— Що значить — заведений? — запитав Ладлоу.

Цього разу Баб таки потиснув плечима. Він здавався трохи знервованим.

— Не знаю. Те і значить.

Усі чекали, але він, схоже, не мав чого додати з цього приводу.

Ладлоу звірився з нотатками.

— З Кемероном у маєтку хто ще проживає?

— Я, — почав Баб загинати пальці. — Мама, Ільза... це Кемова жінка... двоє їхніх дівчат, дядько Гарі...

— Гарі Бледсо, — втрутився Нейтан. — Насправді він нам не дядько, просто друг родини. Працював у маєтку ще до нашого народження.

— Отож він фактично найманий працівник? — поцікавився Ладлоу.

— Фактично, але ніхто його так не сприймає, — мовив Нейтан. Баб кивнув.

— І ще з нами зараз парочка туристів.

— Що роблять? — запитав Ладлоу.

— Як завжди. Обробляють землю, пораються у хаті. Що треба. Їх Кем найняв кілька місяців тому.

— А він часто наймав людей?

— За потреби, — сказав Нейтан. — Протягом року підрядчики й робітники приходили та йшли, залежно від обстановки. Гленн — сержант Маккенна — все це знає.

Ладлоу лише занотував собі щось у записник.

Підвівся Стів й обтрусив коліна.

— Гаразд. Я б хотів його вже перенести у «швидку». Ми з сержантом і самі можемо впоратися з ношами, хіба що хтось із вас дуже хоче допомогти?