Заблудлий

— Господи. В місті? — Нейтан розумів, що поводиться грубо, але йому було байдуже. — Скільки часу ти провів у Сент-Геленсі?

— Місяць.

— Чудово, — зронив Нейтан і почув, що цього разу зітхнув навіть Баб. Глянув на Стіва, який відчиняв свою медичну валізку. — Може, слід дочекатися повернення Гленна?

— Ви тут можете чекати скільки заманеться, хлопці, — беззлобно мовив Стів, — але ми з сержантом Ладлоу беремося до справи просто зараз.

Нейтан зустрівся очима з Бабом. Жодної реакції.

— Ага, ну гаразд, — сказав він. — Вибач, приятелю, це не через тебе, це...

— Я розумію, — мовив Ладлоу. — Боюся, вибір був або я, або нікого взагалі.

Поки зважували такий вибір, запала ніякова мовчанка.

— Але я, певна річ, зроблю для вашого брата все, що тільки зможу, — докинув він.

Нейтан зненацька відчув, що поводиться, як козел.

— Ага. Добре. Дякую, що прибув так здалеку.

Помітивши натяк на полегшення на обличчі хлопця, Нейтан почувся ще гірше. Він як слід представив усіх присутніх і дочекався, поки коп дістане з торбинки фотокамеру.

— Я збираюся... — Ладлоу вказав на об’єктив, потім на могилу, і всі відступили, а він почав походжати навколо, під різними кутами знімаючи брезент і все довкруж нього. Зрештою, коли вже і коліна, і сорочка в нього були в куряві, він підвівся.

— Він увесь ваш, — сказав коп до фельдшера.

Стів опустився навколішки біля могили й так відгорнув краєчок брезенту, що Нейтан не міг зазирнути під низ. Його накрила хвиля вдячності. Баб відійшов і прихилився до своєї машини з затіненого боку, втупившись у землю, в той час як сержант, мружачись, роздивлявся цифрові фото.

Нейтан і Зандер стояли трохи оддалік один від одного, спостерігаючи за роботою фельдшера. Нейтан зловив себе на думці, що Кем не зрадів би. Кемерон і Стів Фіцджеральд ніколи особливо не ладнали. Стів раптом звів погляд на Нейтана, неначе відчув ці думки й у нього почали горіти вуха.

— Як у тебе справи останнім часом, приятелю?

— Нормально.

— Так? Усе гаразд? Ну, не рахуючи цього, звісно... — Стівів голос звучав дружньо, але в тоні відчувалася професійна нотка. Це було питання, а не проста люб’язність.

— У мене все добре. Це Баб тут провів цілу ніч.

— Знаю. Просто я давно тебе не бачив... — І знову це прозвучало не як люб’язність. — Ти не прийшов у клініку на призначений прийом.

— Я подзвонив.

— Але ідея була в тому, щоб ти саме прийшов.

— Вибач, — стенув плечима Нейтан. — Був заклопотаний.

— Але у тебе все добре?

— Так. Я ж сказав, — Нейтан докірливо глянув на Стіва, мовляв: «Не в присутності малого». Та було запізно, й він зловив Зандера на тому, як той зиркнув на нього і зразу відвів очі. Минуло, здалося, чимало часу, перш ніж Стів обтрусив руки й сів навпочіпки.

— Ну... — він жестом покликав сержанта й Баба, щоб приєднувалися. — Вчора я перемовився з пілотом і сьогодні не побачив жодних сюрпризів. На мою думку, це зневоднення. Слід буде, звісно, відіслати його в Сент-Геленс на розтин — чоловік ще молодий і здоровий, нагла смерть, вони там схочуть усе перевірити, — але наявні всі ознаки, — Стів звів погляд. — Що він тут робив?

— Ми й самі не впевнені, — мовив Нейтан.

Сержант Ладлоу гортав записник.

— Отож, е-е-е... — він глянув на Баба. — Ви з ним мали зустрітися в середу, так?

— Ага.

Сержант чекав, обгоріле обличчя червоніло дедалі більше, але Баб просто дивився на нього.

— Не могли б ви розповісти детальніше?

Баб трішки здивувався, але, затинаючись і з постійними підказками, переповів ту саму історію, якою вже поділився раніше з Нейтаном. У переказі вона звучала не зовсім зв’язно, і навіть Нейтан місцями збентежено хмурився. Баб давно закінчив, а сержант Ладлоу ще довго шкрябав люто в записнику, потім відгорнув назад сторінку, і його очі забігали рядками.

— Чому ви запізнилися? — запитав він безтурботно, неначе це щойно спало йому на думку, але Нейтан відчув певність, що питання зріло вже кілька хвилин. Він глянув на копа з його обгорілою шкірою і великими очима і зненацька спитав себе, чи не недооцінив його.

— Що? — кліпнув Баб.

— Чому ви запізнилися до брата на домовлену зустріч у Леманових горах?

— А! Двічі спустили...

— Колеса?

— Ага.

— Колеса спускали двічі?

— Ага.

— Оце не пощастило, — посміхнувся сержант, проте в його тоні з’явилася якась нова нотка.

— Так буває, — швидко мовив Нейтан і з полегшенням побачив, що Стів киває на згоду. — Це не так уже незвично — винні спека й каміння. Лускає колесо, а часом і два. А в цю пору року, щоб замінити колесо, піде сорок п’ять хвилин, ба й година.

Відчувши, що тарабанить, він затнувся.

Сержант Ладлоу і далі дивився на Баба.

— Саме так і сталося?

На Нейтанове полегшення, Баб тільки мовчки кивнув. Сержант, відірвавшись від записника, кинув на нього оцінювальний погляд, тоді нашкрябав кілька слів. У нього було відкрите обличчя, але знову в Нейтана виникло відчуття, що насподі щось ховається. Він метнув погляд на Бабову машину. Обидва передні колеса здавалися новішими. Він зловив Зандера на тому самому, й обидва одразу відвели очі.

Сержант нарешті перевів увагу з Баба на Стіва.

— Є думки щодо часу смерті?