Закоłот. Невимовні культи

Але це ментальне розгортання трапилося наче поза часом — не минуло й мікросекунди між його початком і повним усвідомленням пакету спогадів. Фізично вони все ще відчувалися чужими, але тіло вже не могло їх відторгнути — і ця дуальність сприйняття розплавляла мозок.

«Вона захистить… вона допоможе… не бійся його…» — голос обволікає тонким газовим шаром. Кассандра усотує його, наче прохолодну воду розпеченою сонцем Танжеру шкірою. Він заспокоює, немов далекий вогник у нічному тумані.

Магніти щільно зчіплювали її ноги з палубою, але тіло хиталося, наче водорість у потічку. Та з кожним кроком памороч у голові розсіювалася. Вона минула черговий технічний відсік і потрапила на одну зі службових магістралей. Вагон монорейки звисав на оголених пасмах кабелів, покручений та закопчений, наче його підірвали термічним зарядом. Усередині — вугілля спаленого тіла. Чорний рот — наскрізний отвір у черепі, якому бракує потилиці. Руки — скорчені пташині лапи, ребра — немов розламані ґрати. Сліди кіптяви й палу на білій пласталі тунелю — довгі розводи, наче хтось навмисне випалював грубі, з людину заввишки знаки потужними струменями вогню.

Камера сингулярного рушія знаходилася за два сектори — менше хвилини монорейкою і хтозна скільки пішки. Проте останній варіант був безальтернативним.

У тунелі голос урвався, полишивши Кассандру наодинці з імплантованими в її нейрони спогадами. Тут, наче в трахеї смертельно хворого велета, відчувалося уривчасте, слабке дихання. «Сінано» немов знепритомнів, не здатний на свідомі дії. То було очевидно — НРІ залишив своє місце та подався мандрувати нутрощами материнського корабля. Кассандра на мить уявила, що її мозок покинув черепну коробку й вештається тілом, лише випадково під’єднуючись до окремих датчиків та дата-шин, відсилаючи хаотичні оберемки кубітів без певного місця призначення й цілі, викликаючи раптові судоми та конвульсії.

Повітря в тунелі й за штатних умов було радше… технічним. Зараз інтерфейс шолома показував перевищення ГДК-мр монооксиду вуглецю — не надто значне, але достатнє, щоб лишатися в шоломі. Температура трималася на рівні мінус п’ять, вганяючи в оголену шкіру тонкі голки морозу, жалячи місця, де були порізи. Бліді струминки диму зміїлися під склепінням, плутаючись у кабелях та підвісках монорейки.

Приблизно за сто метрів шлях перекривала ще одна вагонетка — цього разу вона валялася внизу, зірвана з рейки, геть потрощена. Здавалося, що потужний вибух стався всередині, понівечивши та вивернувши вагонетку так, що її годі було обійти.

Кассандра відключила магніти в підошвах, і від легкості, що охопила тіло, запаморочилося в голові. Вестибулярний апарат протестував, вважаючи, що центр тяжіння перебуває водночас внизу й десь позаду-праворуч. Здолавши напад нудоти, дівчина відштовхнулася від палуби, здійнявшись до масивної матово-сірої смуги монорейки. Торкатися її дівчина не наважилася, хоча вочевидь ризик був мінімальним. Вона вхопилася за допоміжні скоби, яких на стелі було досить. Підтягнула вгору ноги, ледь даючи раду інерції важких магнітних чобіт. Проморожені керамічні скоби жалили шкіру долонь і відлунювали болем у суглобах пальців. Чіпляючись руками й ногами за просякле димом плетиво комутації та труб, Кассандра поповзла понад уламками вагонетки. Вона здолала майже половину відстані, коли видрана з м’ясом вагонна стійка зачепила тканину комбінезона. Гострий рваний край намертво уп’явся в одяг, не пускаючи дівчину. Вона декілька разів смикнулася, але достатнього імпульсу без магнітного зчеплення створити не спромоглася. Власної ваги в слабкій гравітації було замало, потрібне було з’єднання з пласкою поверхнею, якої на склепінні тунелю, потрощеному та перевитому комунікаціями, не було.

Дівчина зупинилась, оцінюючи ситуацію. Донизу не спуститися — просто під нею було переплетення металевих уламків, з якого вона б не вибралася, принаймні, не зідравши шкіри. Вперед… Вона знов смикнулась — уламок тримав її міцно, а тканина була надто цупкою, щоб так просто розірватися. Кассандра відчула, як німіють від холоду пальці. Вона пробувала звиватися на всі боки, догори й униз, сподіваючись, що звільнить комбінезон. Марно. Намагалася задкувати, але не бачила, куди ставити ноги, і ледь не зірвалася.

Скільки ще вона протримається? П’ять хвилин щонайбільше. Донизу було метрів три, і половину із них займали уламки вагонетки — чорна пащека, повна вкритих кіптявою ікл. Углибині, не до кінця перетравлені вогнем, виднілися рештки обладунків, зброї, тіл. Скільки космопіхів засмажилися там?..

Раптом кутиком ока серед тих решток вона помітила якийсь рух. Жах пекучим жмутом стиснув горлянку. Кассандра завмерла, вивернувши голову й напружено вдивляючись у морок згорілої вагонетки. Секунди збігали повільно, наче краплі конденсату, не поспішаючи відриватись у небуття. Біль у пальцях ставав нестерпним — настільки, що з кожним ударом пульсу відлунював у скронях, червоною сіткою капілярів застилав очі. Холодний піт зросив чоло.