Закоłот. Невимовні культи

Тепер він розумів, що навіть командування у своїй стратегії зарахувало «Сінано» до втрат — бо якщо ні, то Переможець зараз не розтинав би мономолекулярним лезом корабельні нутрощі. Але титуловані флотоводці та безліч їхніх штабних служб не знали, не могли знати, що тут відбувається насправді. І не збиралися навіть слухати, ба більше — вірити тим, хто звертався до них із цих задимлених казематів.

«Сінано», давнішій за будь-який з кораблів Об’єднаного флоту, був приречений на знищення. Зіверс торкнувся долонями приладової дошки. Дотик, який він відчував, був лише синтезованим сигналом, набором технічних показників для мінімального сприйняття довкілля — значно біднішій за той, що давала жива плоть. Невдоволений цим, він опустився на коліна й припав до пласталевої поверхні щокою. Цей вияв сентиментальності був несподіваний навіть для нього самого — досі Вольфрам фон Зіверс не відчував, наскільки багатовимірним та глибоким є відбиток цього корабля в мультивсесвіті. Так, корабель не мав свідомості — просто не міг мати, ця хиба була виключним прокляттям людства. Але він мав душу. Вона сформувалася з багатьох проекцій, що їх корабель відкидав на різних шарах простору-часу. І Зіверс надто глибоко занурився в неї за час служби, особливо в ці останні дні, щоб тепер її не відчувати… не бути її часткою.

Таким — уклінним і зануреним у резонансні відлуння — він був, коли за спиною його постав Фхатаґва. Сяюча сфера блідого блакитного полум’я, навколо якої глибоким колодязем вдавлювався простір-час. Мініатюрна нейтронна зірка, що могла існувати в цій реальності тільки частковим відбитком, повноцінним своїм втіленням залишаючись в іншому макрокосмі. Як і інші Вогняні вампіри, він повноцінно існував у струнному ландшафті, значно віддаленому від того, де перебувало людство, і тому потребував якоря особистості. Але Фхатаґва присвятив себе служінню Великому Давньому Катудзі — і те служіння змінило його більше, ніж інших Вогняних вампірів. Там, де звичайний вампір був лише квантовою проекцією, сплутаною зі свідомістю фізичного носія, для якої тутешній простір-час встановлював жорсткі закони взаємодії із собою, Фхатогва радше змінював квантову реальність у сфері свого впливу. Значно змінював. Тому й якір він мав набагато складніший за своєю будовою.

Зіверс відчув чужорідну присутність — холодною, задушливою хвилею тваринного жаху, крижаним спалахом сигілів, оскаженілим миготінням вбудованих давачів. Блідо-блакитне сяйво, що впало на нього, було наче цілком звичайним, ординарним. Але загострені аугментаціями очі професора різав протиприродний частотний спектр того сяйва. Сяйва з іншого космосу.

Завмер, не маючи сил поворухнутися. Неймовірна вага істоти химерним виром закручувала навколо себе простір-час, але, перебуваючи занадто «назовні», здавалася прозорим нашаруванням на ньому. Буття та небуття, що зійшлись у запеклій боротьбі.

— Mein Tod wird nichts ändern, Vampir, — не обертаючись, промовив Зіверс, який навіть не сподівався, що істота зрозуміє його. — Du wirst es nicht schaffen. Du wirst dieses Raumschiff nicht haben.

Мереживо нейтронних потоків, що звивалося в безперервному танку, на якусь мить припинило свій хаотичний рух, склавшись у довгу послідовність комплексних форм. Можливо, то була форма спілкування, найближча до людських, на яку був здатен Вогняний вампір. Асемічний символізм, що, навіть такий, лежав за межами прямого сприйняття людським розумом… Усе одно Зіверс не дивився. Фхатагва рушив до нього — і від того його руху простір-час пішов хвилями, дикий код заметушився, змінюючи свої численні течії та розбиваючи пакети й вузли. Сенсори верещали, захлинаючись у магнітному полі.

І тоді він побіг — Вольфрам фон Зіверс, що заради служби на військовому кораблі перетворив себе на спеціалізовану машину, лише з невеликим відлунням первісної людяності, який ніколи не вважав себе військовиком — принаймні, воїном. Його тіло перебудовували, викидали все зайве та слабке, змінюючи на витривале й відповідне суворим вимогам флотської служби. Знешкоджували все, що маленькими хробаками підточувало його, що заважало й відволікало. Рік у рік загортали у щільний кокон, позбавляючи слабкості, жалю та сумнівів. Чи й сподівалися на такий результат, чи передбачали, що їхнє творіння повстане та серед останніх буде боротися за «Сінано», коли іншим буде вже несила?

Але Зіверс не був воїном. Усі ті зміни, яких він зазнав, не призвели до перетворення його на смертельну зброю, принаймні — не на ту зброю, що здатна здолати ворога у двобої. Радше на корисний елемент великого механізму, складної машини. А за теперішніх обставин він став Ахіллесовою п’ятою, щілиною в обладунках, зручною для завдання швидкого смертельного удару.