Закоłот. Невимовні культи

Магнітна підошва вдарила лейтенанта під коліно, притиснувши голінку до палуби. Певне, цієї миті токкейтай активував магніт, бо від шаленого тиску Юкіо скрикнув. Офіцер схопив його за шию, вивернувши так само, як і в Тенгрі. В його руках мали бути гідропідсилювачі — інакше такий сухорлявий навряд чи тиснув би з такою силою.

— Боягуз і зрадник!

Тенгрі, все ще очманілий після задушливих обіймів, раптом відштовхнувся й з відчайдушним криком ринув на токкейтая. Він угатив його головою в кістлявий бік, і хоч магніти втримали того на місці, тіло втратило рівновагу, і він розтиснув руки, мимоволі вхопившись ними за нападника. Осатанілий, він декілька разів ударив Тенгрі ліктем у спину й потилицю — в штучній гравітації удари вийшли слабкими, та все ж у хлопця від них потемніло в очах. Юкіо, що трохи оклигав, кинувся на допомогу, обіруч учепившись токкейтаю в горлянку. Той захрипів, почав оскаженіло лупцювати по напружених руках. З гачкуватого носа цівкою заюшила кров. Тенгрі, все ще внизу, вдарив його проміж ніг. Зі стиснутої горлянки токкейтая вирвався придушений крик. Він, зібравшись на силі, розчепірив пальці Юкіо, а потім знову вдарив Тенгрі ліктем — по карку. В голові юнака запаморочилося, і він, заціпенілий, відчув, що його пожбурили геть. Немов крізь вату почув, як гупають у двері житлових відсіків пілоти — певне, Безпека їх заблокувала, щоб не було зайвих свідків…

Крізь багряну поволоку Тенгрі розгледів силуети, що вбігли до габу. Це, певне, токкейтай, така ж темно-синя з червоним форма… В руках — довгі стеки-паралізатори. Тенгрі звівся на рівні, тримаючись за шафку, відчуваючи, як тіло охоплює якась неприродна слабкість. У вухах знов дзвеніло, поволока на очах розповзлася на червоне лахміття.

— Усім ані руш!!! — заревів один з новоприбулих, вочевидь старший за званням. — Ви що тут вчинили?! Кобаясі?!

— Кляті зрадники, — важко сапаючи, прохрипів той. — Прислужники демонів… в казематах згною…

— Бовдур!!! — урвав його старший. — Як ти насмілився підняти руку на Молодих Богів?!! Чи ти збираєшся замінити котрогось із них у завтрашньому вильоті?

Червоне від дурної крові обличчя токкейтая враз посіріло. Він почав щось мимрити, намагаючись обтерти кров з верхньої губу й підборіддя, задкуючи, доки не втиснувся спиною в переділку. Його начальник зневажливо скривив губи й з огидою харкнув під ноги. Потім звернувся до пілотів:

— Чи потрібна медична допомога?

Юкіо заперечливо похитав головою. Токкейтай кивнув:

— Гаразд. Повертайтеся до свого відсіку. Вам ще не повідомили, але… — він затнувся, зміряв їх поглядом з-під напівприкритих повік, — завтра о восьмій — ваш виліт.

Токкейтаї пішли, сухо клацаючи магнітними підошвами. Останнім, принижено зіщулившись, човгав сухорлявий. Кров усе ще точилася з його ніздрі, зриваючись з підборіддя маленькими червоними кульками, що плавко спускалися на палубу. Тенгрі спостерігав, як вони торкаються ієрогліфів підлоги, неохоче розбиваючись і вкриваючи їх тонкою плівкою.

Цю пролиту кров людську хай вип’є метал. Наші жертви даремні.

Офіційне повідомлення передали через півтори години. Тренувань ніхто не скасував, але інструктори поводили себе стримано, майже запопадливо. Пілотів охопило душевне заціпеніння. Нині, коли відміряний їм строк набув конкретної форми, почуття наче притупилися, зробившись бляклими й рихлими, мов сніг навесні. Одні мовчали, занурившись в себе, інші, навпаки, говорили забагато й не до діла. Незграбно жартували, сміялися надто голосно, ділилися потаємними фантазіями та всілякими сороміцькими історіями.

Тенгрі згадував вірші, які читав раніше. Прекрасні вірші, що оспівували кохання й життя. Нині вони здавалися такими щирими, такими правдивими, що серце боляче стискалося від кожного рядка.

— Агов, Гаджито, — штурхнув його в плече Нобуо. — Дивись-но!

Він тримав у руках бако — маленьку шухлядку з керамопластику, що мала замінити пілоту-смертникові домовину. Загинувши в космосі, жоден із них не міг сподіватися на поховання — тому вони готували такі бако, кладучи в них останнього листа, пасмо свого волосся та якісь особисті дрібнички. Бако потім відсилали рідним — принаймні обіцяли це зробити.

На шухлядці Набуо були якісь темні плями. Саме їх він демонстрував Тенгрі.

— Подобається? — спитав він, посміхаючись. — Я порізав палець, коли закінчував різьбити кришку. Поки пластик не застиг, пофарбував напис кров’ю. Файно вийшло, еге ж?

На кришці було написано «昭和» — «Мир та Розквіт». Так називалася доба правління нинішнього Імператора. Тенгрі заворожено дивився на кострубаті лінії, просяклі темною рідиною. Йому хотілося сказати, що ця доба не принесла із собою, ані миру, ані розквіту — тільки війну та занепад. Навіть до того, як з’явилися Чорні кораблі.

Але потім він поглянув у сяючі очі Набуо — і промовчав.