Закоłот. Невимовні культи

138 GES - Кідонійський сфінкс -

I

Черговий вибух, глухий і віддалений, від якого здригнулася стеля, змусив Діманту несамохіть втягти голову в плечі. Мереживо дрібних розколин розбіглося склепінням, світильники замиготіли. За мить знову гримнуло — цього разу наче тихіше, але… Зіщулена, Діманта з усіх сил замружилася, намагаючись втримати сльози. Дарма… в очах запекло, повіки затріпотіли, і ось уже гарячі струмочки покотилися щоками. Постала тиша здавалася важким тягарем, що тиснув на плечі.

Глибоко вдихнувши, дівчина випросталася. Розплющивши очі, закліпала, рішуче витерла щоки. Потім довго, декілька секунд, дивилася на червоні розводи на долоні. Нівроку! Вона має встигнути. Має.

Зала, якою вона йшла, простора й продовгувата, тягнулася майже на сотню кроків уперед, завширшки ж ледь сягаючи двадцяти. Високі стелажі з гексагональними шухлядами, схожими на бджолині стільники, тільки червоного, матово-металевого відтінку, поставали чотирма рядами обабіч центрального проходу. Довгі жмути кабелів здіймалися від них до стелі, зникаючи в отворах кабельних каналів. Плутані низки асемічних символів тьмяно фосфорували на лискучих товстих жилах. Чимала кількість шестикутних шухлядок була прочинена чи, радше, вибита. Густа, жирна рідина виливалася з них на підлогу, безбарвно-бліді відростки контакторів звисали, наче вивернуті тельбухи. Було й дещо інше, щось слизьке, розчавлене, сіро-червоне…

Знову прогуркотів вибух — уже зовсім близько. Порох та дрібні скалки посипалися зі стелі, але тепер, здається, крім вибуху було чути й інші звуки — моторошні, жахаючі. Діманта побігла, роззираючись навсібіч, намагаючись не пропустити потрібної позначки. Страх поступово, але впевнено поглинав її — вона боялася, що не встигне, боялася, що того, кого вона шукає, тут немає або ж його вже знайшли — інші, ті, хто вчинив цей погром. Майже перестрибнула тіло, що долілиць, хрестом розкинувши довгі тонкі руки, лежало в проході. Очі зафіксували потрібну низку символів, тіло зреагувало раніше мозку — дівчина різко загальмувала, підсковзнулася на залитій слизом підлозі, впала, замурзавшись тією жахливою рідиною, скрикнула, намагаючись водночас підвестись і стерти із себе той сіро-червоний бруд. Навколішки відповзла з центрального проходу, хапаючись за стелаж, звелася на ноги. Серце шалено калатало в грудях, дихання стало уривчастим, наче після довгого бігу.

І тоді знову почувся лемент. Несамовитий лемент конаючої істоти, від якого наче безліч тонких розжарених голок встромилося в мозок. Вуха заклало, щось тепле потекло з носа на верхню губу. Не дивлячись, Діманта витерла кров кулаком і рушила за вказівниками. Далі від головного проходу, там, де між стелажів ледь можна було протиснутися, руйнувань було менше. Діманта пройшла одним рядом, потім проходом звернула до іншого, врешті зупинившись біля потрібного гекса, зовні нічим не примітного. Обережно обмацала дверцята, немов кінчиками пальців намагаючись відчути те, що ховалося всередині. Потім квапливо зняла наплічник, розкрила його та дістала звідти сферу з тонкого обсидіану, оповиту бронзовими кільцями, рясно змереженими тонким, рухливим гравіруванням. На «полюсах» сфери були закріплені невеличкий генератор та прилад, призначення якого вона так і не збагнула — щось з біополімеру, тріпотливе й тепле, перевите тонкими судинами. Сфера була десь півметра в діаметрі, але не здавалася важкою. Діманта напівприсіла, притулившись спиною до сусіднього стелажа, і поклала сферу собі на коліна. Похапцем, плутаючись у застібках, дістала з внутрішньої кишені тонкий стилет в оксамитових піхвах. Оголила лезо, діючи з такою стриманою обережністю, немов це була вибухівка. Тримаючи його кінчиками пальців як стилос, вона провела вістрям по рунах одного з кілець, лишаючи м’яко фосфоруюче сяйво. Сфера ожила й стиха загуділа. Притримуючи її лівою рукою, наче приспану дитину, Діманта підвелася до шухляди, розпочавши й там проводити вістрям по символах, що довгими, сплутаними низками прикрашали дверцята.