Закоłот. Невимовні культи

У своєму командному вузлі, більше схожому на машинну залу, на кшталт серверної, командор фон Зіверс міг би здатися авангардистською інсталяцією. В центрі вібруючої, мерехтливої мішанини приладів та терміналів він стояв нерухомий і оголений, з відкритими панелями на грудях і спині, руках та навіть черепі. Численні волокна єднали його з робочими консолями, перетягнуті пластиковими стрічками оберемки тонких кабелів підходили до конекторів, а потім розходилися до обчислювальних блоків. Долоні розкинутих руною Тейваз рук розпадалися на сегменти, з яких тентаклями відходили десятки мікроманіпуляторів, і кожен був з’єднаний з якимось елементом керування на терміналах та приладах. Сиґіли на біополімерній плоті пульсували в етерно-магнітному полі, немов збурення у грозовій хмарі, прадавні печатки відлунювали у вирах квантового коду. Наче павук у багатовимірному мереживі з матерії та інформації, Вольфрам фон Зіверс реагував на кожний, навіть ледь відчутний, її сигнал. Жодної візуальної чи звукової інформації тут не виводилося — для гросінженера це було зайвим архаїзмом.

Нарешті він ледь-ледь здригнувся, ніби щось потурбувало його уві сні.

— Stultus caeca dei! — прошепотів, майже не розтулюючи губ. Почувши цю лайку, більшість матросів та офіцерів «Сінано» вжахнулися б, бо навіть і без заборон СОІ згадувати цього бога боялися і вважали за дуже поганий знак. Зіверс не боявся. Він не сумнівався в силах Азатота і здатності його будь-кого торкнутися своїм божевіллям, навіть крізь світи, імовірні та неймовірні, але боятися його все ж не бачив сенсу. Бо навіть пряме втручання сліпого бога-недоумка могло хіба що поліпшити його теперішній стан.

Процедура корегування курсів нарешті розпочалася, хоча Зіверс мав підстави підозрювати, що йому дозволили її розпочати. Тепер він відчайдушно намагався відновити контроль над енергетичними системами корабля, відсилаючи команду за командою, випускаючи мережевих хробаків, блокуючи системи несанкціонованого доступу, обмежуючи повноваження ініційованих заколотниками команд… Марнотратство, на яке він ішов, аби тільки виграти час, потрібний для того, щоб розібратися зі схемою, збудованою культом.

Саме через це він і лаявся так брудно. «Сінано» був старим кораблем. Старим настільки, що насправді чіткого розуміння систем, які функціонували в його нутрощах, не мав ніхто. Корабель переробляли і модернізували, але то були локальні роботи, часто безсистемні, що не враховували попередніх і не залишали точних відомостей наступним. Щодо капітальної модернізації — орбітальних платформ, здатних приймати й втримувати корабель, поки його перебиратимуть від центральної осі до верхівок зовнішніх надбудов, то про неї навіть не йшлося. У професійному середовищі й досі поширювалися плітки про те, як саме Стара Імперія будувала такі кораблі як «Сінано». Звичайно, пересічників спантеличувала вага нового корабля, майже половину якої становила, власне, чорна діра в реакторі. Зіверс про це добре знав — розібратися в тих плітках і було для нього стимулом домогтися призначення на «Щасливого Журавля». Нові «матки» мали принципово модифіковану конструкцію: їх збирали з окремих модулів, що їх будували частково на Землі, а частково — на орбітальних платформах. «Щасливий Журавель» був цілком іншим — його сектори начебто були збудовані на суцільному каркасі, який, імовірно, конструювали саме на орбіті, а кількість перебудов взагалі не піддавалася оцінці та систематизації. Та ніхто, власне кажучи, і не прагнув цього. Постійна потреба в материнських кораблях не дозволяла надовго виводити з експлуатації славетного ветерана флоту. І тому корабель від моменту повернення залишався анахронічним лабіринтом технологій, повним хибних ходів та глухих кутів, з часом стаючи лише складнішим та заплутанішим. Цим і скористався культ. Вибудувавши на казнокрадстві та розгалуженій імперській бюрократії складну схему, вони імперським коштом збудували власні комунікації, прокладаючи їх у темряві найвіддаленіших закутків «Журавля», переорієнтовуючи та активуючи давно ніким не використовувані системи. Навіть зараз, усвідомлюючи існування такої масштабної перебудови, відстежувати окремі її елементи було вкрай важко — бо існували місця, повністю виведені за межі розподіленої системи керування, тож їх можна було побачити тільки на власні очі.

Але загалом картина вже набула чіткості та завершеності. З усього виходило, що заколот був результатом тривалого і вдалого планування, і це дозволило розбити його на окремі максимально дрібні етапи, з яких поступово складалася піраміда. Піраміда, яка мала вести на самісіньку верхівку. Можливо, навіть до капітана Декарта. Чи не тому адмірал убив його, бо дізнався про зраду? Чи навпаки — сам адмірал був зрадником і розправа над вірним Імперії Декартом була його фінальним внеском у заколот?