Закоłот. Невимовні культи

Новий вибух пролунав так несподівано, що дівчина скрикнула й випустила з рук стилет. Тьмяні срібні іскри бризнули з-під вістря, обпікши кінчики пальців. Осліплена болем, з кривавими сльозами, що застували очі, Діманта останньої миті підхопила на льоту знаряддя, завмерши із ним, неспроможна навіть поворушитися від раптового вибуху адреналіну. Тяжко дихаючи, знов звелася до гекса і, вгамувавши тремтіння в руці, повела лінію далі. Сяючі символи під вістрям стилета химерно викривлялися, змінюючи форму, сплутуючись і розгортаючись — і врешті шухляда відгукнулась придушеним бурмотінням та вібрацією. Вони тривали довго — так довго, що Діманті вже почало здаватися, ніби вона припустилася якоїсь помилки. Але незабаром бурмотіння затихло, і з м’яким клацанням дверцята прочинилися. Відкинувши геть непотрібний вже стилет, дівчина почала поратися зі сферою. Та під її руками розкололася на дві половини, оголивши лискуче нутро. Діманта піднесла розкриту сферу до прочиненого гекса і, притиснувши її тілом до поверхні стелажа, обережно сягнула обома руками в отвір.

Страшенний гуркіт, що пролунав тієї миті, цього разу не затримав дівчини, хоча й затарахкало вже зовсім поряд, у цій залі. З важким стукотом посипалися на підлогу уламки масивної брами. В хмарі диму й пилу можна було роздивитися постать, що навіть віддалено не нагадувала людську: тонкі суглобисті лапи на кшталт павучих, масивне черево, маленька рухлива голова на довгій сегментованій шиї… Почвара завмерла на порозі, наче прислухаючись. Тиша запанувала в залі — лише приглушений тривожний гамір лунав десь вище гострокутного склепіння.

У цю мить Діманта зачинила сферу. Простір під шаром обсидіану повільно наповнився густим сріблястим слизом, в якому виднілося щось округле, трохи більше за два стиснуті кулаки. Біополімерний прилад тепер не просто вібрував, але ритмічно й потужно пульсував, генератор ледь чутно сичав. Діманта запакувала сферу в наплічник і якомога тихіше рушила між рядами в напрямку виходу. Вона чула істоту, що блукала залою. Чула її важкі кроки. Обережно визирнула з-за рогу…

Перш ніж Діманта спромоглася роздивитися його, чудовисько з неймовірною спритністю стрибнуло до неї. Дівчина відсахнулася, побігла між рядами. Арахнід приземлився на вершечок стелажів і помчав за нею, маневруючи між жмутами кабелів. Гекси скрипіли й хиталися під його вагою, щось падало за спиною дівчини, та вона не озиралася. Холодний жах, що майже паралізував її ще хвилину тому, нині цілком розчинився. Думки, немов розпечені жаринки, роїлися в голові: з цієї зали був лише один вихід, і зараз вона біжить від нього. Треба якось розвернутися, обійти переслідувача… Раптом вона зрозуміла: монстр був завеликий, щоб рухатися проходами, йому доводилося пробиратися по верхівках, між усіма цими з’єднаннями… Це вповільнює його рух; треба ще більше заплутати його… Аби лише не виходити у головний прохід!

Важкий скрегіт, хрускіт мембран, тріск потрощених шухляд — масивна тінь накриває її з головою, наче важка ковдра. Тверда холодна лапа хапає за плече, вмить згасивши інерцію руху. Діманта смикається, але друга лапа вже стискає праве плече, і разом вони відривають дівчину від підлоги — легко, наче порожній лантух. Квапливо, але впевнено розвертають обличчям до монстра, з жахаючою вправністю міняючи хват.

Його морда виявляється майже… людською. Принаймні форма — череп, обтягнутий сухою синтетичною шкірою, в очницях, глибоко посаджені, масляно зблискують схожі на мильні бульбашки очі. Хеліцери ростуть обабіч щелеп, тільки вони надто сегментовані, надто складно збудовані… як і педипальпи, якими монстр ухопив і тримав Діманту. Тепер, зблизька вона роздивилася химерне поєднання штучних елементів — металу, пластику, трубок та дротів — із живими тканинами.

Вона знов засмикалася, спробувала вдарити огидну морду рукою, але монстр струснув її. Одна з хеліцер блискавично метнулася до руки дівчини, перехопивши її. Дотик був крижаний і слизький, огидний настільки, що її ледь не знудило. Попри це, попри задушливий жах, від якого запаморочилося в голові, вона все ще борсалася. Спробувала копнути його, але не дістала. Хеліцера стиснула її передпліччя міцніше, а довгий шпичак на кінці пробив тканину жакета й увійшов у передпліччя. Діманта скрикнула. Лискучі лінзи в тіні очниць спостерігали за цим без жодного вияву емоцій. Потім мертва голова здійнялася вище і, похитуючись на довгій шиї, роззирнулася навколо. Немов упевнившись, що в залі нікого більш немає, почвара зістрибнула у центральний прохід.

— Anatahadare? — голос монстра, хрипкий і неприродний, ошелешив Діманту. Неспроможна зрозуміти, чи то були слова, чи вияв люті або ж роздратування, вона лише кліпала очима. Новий вибух десь кількома рівнями вище, несподіваний і гучний, збив те ошелешення. Вона скрикнула, ледь не знепритомнівши від болю.

— Wer bist du? Was tust du hier? — вже інакше спитав монстр.