Закоłот. Невимовні культи

— Бо саме ви розпочали Велике нищення… — не зводячи з нього очей, ледь чутно відповіла Діманта. — І колись, і тепер. Це ви спричинили все це. Ви.

— З того місця, де я зараз, — вояк нарешті запакував сферу у наплічник, принісши Діманті полегшення, — ми се зупинили. Я се зупинив. Я спопелив двох почвар, що нищили твоїх родичів. Нищили жорстоко й безглуздо. Хіба тут не було вимикача, щоб відключити живлення і всі сі мізки тихесенько собі поснули? Чи їх і справді треба було шматувати?

Діманта похитала головою:

— Тут немає ніякого вимикача. Навпаки, є резервні лінії та акумулятори. Все, щоб вони лишалися живими за будь-яких умов. Хазяї… — вона здригнулася, усвідомивши новий сенс цього слова, який доніс до неї вояк, — хазяї не збиралися їх нищити. Ніколи. Не мали навіть планів… Ваше вторгнення змусило їх вчинити таке.

З того, як змінилося обличчя вояка, вона зрозуміла, що бовкнула зайвого. Отже, він опинився тут випадково? Не знає, що це за місце? Так, мабуть, не знає — бо інакше не питав би, не теревенив про «мізки в банках». Він нічого не розумів, а вона… вона не втримала на припоні свого балакучого язика.

Діманта очікувала, що він почне розпитувати, довідуватиметься про призначення зали. Але…

— Якщо твої улюблені хазяї через нашу появу мусили все тут покришити… отже, ти, всупереч їхній волі, вирішила викрасти свого родича?

Ледь наважившись поглянути на терранина, Діманта знов втупилася в підлогу. Під ногами в патьоках живильного гелю плавало сіро-червоне лахміття — те, що лишилося від ще кілька годин тому живої людини. Чи вона, бідолашна, страждала, коли її рубали? Тонка цівка крові сочилася крізь в’язку масу гелю, не здатна розчинитися в ньому.

— Так. Я… ми були дуже близькі з ним. Я просто не могла покинути його…

— Близькі… — повторив вояк саркастично. — Ви були близькі з органом в законсервованому стільнику. Ти ще скажи, що він твій чоловік. Авжеж, скажи. Я хочу, щоб се божевілля сягнуло цілковитого абсурду.

«Сам ти бовдур! Оскаженілий від крові сліпий бовдур! Це ти нічого не знаєш, ти!» — хотіла вигукнути йому в обличчя Діаманта. Але не наважилася. Лише несамохіть стиснулися кулаки і боляче прикусила губу.

— У мене немає чоловіка, — промовила вона. — А він… йому вже п’ять віків. Він був воїном, як і ти, й потрапив у полон наприкінці Великого нищення. Разом із більшістю тих, хто зберігав у собі відлуння шкоди й руйнування, він не міг повернутися на Терру. Але він не був остаточно підкорений ними — і отримав буття, що відповідало його стану.

— Повзучий каос! — ці слова змусили Діманту напружитися, але вже за мить вона зрозуміла, що вояк використовував їх як просту лайку. — Себто се — ветеран Старої Імперії? Стривай, знову щось не б’ється. Якщо він такий старий, то як ти з ним породичалася?

— Не кажи більше так, благаю, — промовила Діманта ледь чутно. — Не повторюй тих слів, що промовив на початку.

— Не лаятися?

— Так.

Несподівано терранин затулив долонями обличчя та голосно видихнув. Цієї миті, здавалося, втома здолала його. До того він розмовляв, міркував і реагував на дівчину, але тепер виникало враження, що все це було лише механічними реакціями. Розпрямившись, він кинув наплічника до порожнини, з якої вибрався, потім поплескав себе по кишенях на передпліччях. Діставши з лівої щось невеличке й блискуче, він витягнув шию, намацав пальцем артерію та притиснув до неї той прилад. Прилад коротко засичав, а обличчям вояка пробігла судома. Але вже за мить його очі прояснилися.

— Що? Я не спав тридцять годин, до того ж не квіточки весь сей час нюхав, — кинув він, хоча Діманта ні про що його не запитувала, ба навіть не дуже розуміла, що він робить. — Не сходь з теми.

— Я навіть не знаю, що відповісти, — знизала плечима дівчина. — Те, про що ти питаєш, очевидно й загальновідомо.

— Уяви — ані я, ані мої друзяки вже тисячоліття не навідувалися на Марс. Тобі, гадаю, теж не дуже очевидно, що небо блакитне або що таке веселка чи блискавка.

Діманта кивнула.

— Нас мало, і щоб досягти генетичного різноманіття, використовується матеріал не тільки повноформатних, але й редукованих людей. Щоб запобігти виродженню. Ось він і став одним із донорів матеріалу для мого роду. Три покоління тому. Я з’ясувала це і вирішила познайомитися з ним. Відтоді ми багато спілкувалися. Він мій друг.

Терранин спохмурнів.

— Ти завжди кажеш «він». У твого родича є бодай ім’я?

— Є. Але воно невербальне. В нього й рота немає, щоб вимовляти його; і вух, щоб почути.

— То як ви тоді спілкуєтеся? Листуєтеся в мережі?

— В інфопросторі. Він обробляє квантові потоки. Спілкуватися з такими для людини важко, але, якщо звикнути, таке спілкування набагато інтенсивніше, яскравіше…

— Твій родич — деталь обчислювальної системи, а імені в нього немає, бо замість неї системна адреса, — вояк гмикнув. — Але якщо він був людиною раніше, то повинен був мати справжнє ім’я.

— Його звали Секі Юкіо. Він був пілотом винищувача на кораблі «Щасливий Журавель». Це все, що він розповів мені про своє минуле.

— Про що ж ви тоді розмовляли? Про що окрім минулого він міг тобі розказати?