Закоłот. Невимовні культи

Поряд, у хмарі рудого пороху й диму, проступав обрис б’якхі. Лапи її топталися рештками понівеченого арахніду. Двигуни ще працювали, вогонь, наче жертовні смолоскипи, здіймався обабіч почвари. Вона отямилася швидко. Отямилася — і атакувала. Але цього разу атлах-нага вже не була безпомічною мішенню. В нетрях піщаної бурі, що здійнялася приземленням десятка бойових машин, виднілися дві постаті, що рухалися з неймовірною швидкістю та точністю. Перші постріли розірвали рідке повітря, перетворюючи молекули вуглекислого газу на сажу. Крилата фігура шугонула догори, вирвавшись за межі пилової хмари, але тієї ж миті гвинтом спікірувала на арахніда, що зустрів її розсипом пострілів — ламаних, химерно викривлених променів, які немовби прокладали собі шлях, розтинаючи саму причинно-наслідкову сферу. Монстр зривався в піке так, ніби просто припиняв фізично існувати в одній точці простору-часу, переносячись в іншу, неймовірним чином оминаючи власну смерть. За пів секунди він врізався в місце, де тільки-но стояв арах-нід — той стрибком уникнув атакуючого, хоча ворог в останній момент і змінив напрямок руху. Довгий пазур пропоров черево, шматуючи біополімер броні. Густий, бридкий слиз поштовхами почав витікати з діри, але й б’якхі, зачепившись, на декілька мілісекунд утратив рівновагу. Цього вистачило — імпульс випарив вузькі груди, відділивши довгу шию й перетинчасті, як у комахи, крила від решток тулуба.

Курява осідає, проявляючи силуети тринадцяти атлах-наг.

«Pleni sunt caeli et terra gloria tua. Osanna in excelsis! Benedictus qui venit in nomine…»

Думка чи мова, подяка чи благання… Ці слова існують ніби окремо від пілота, тіло якого — ключовий елемент бойової машини, ідеально відкалібрований механічно й збалансований електрохімічно. Навколо лежить Кідонійська долина, рясно всіяна палаючими рештками та обвугленими кістяками. А за два кілометри попереду — багряне громаддя Кідонійського сфінкса, релікта Старої Імперії. Сліпі суворі очі спостерігають за різаниною, яка розгортається в сіро-рудому небі та вище того неба, що його раз у раз розпанахують вибухи і спалахи, червоні та чорні.

Навіщо пращури збудували цього ідола? Ніхто цього вже не скаже — хіба що ті, хто зараз мешкають в його нетрях.

«Salva nos…» — шепіт зривається з губ пілота Никона Зерваса, коли тринадцять атлах-наг рушають до темного отвору, що веде до підземного міста Дерінкую.

III

— Це все маячня. Хазяї не доведуть до такого. Це вже було раніше…

— Пхе! Немов ти щось про це знаєш! Велике Нищення відбулося п’ять віків тому! Ніхто навіть не уявляє, що воно таке. Навпаки, всі повірили, що Хазяї — то є справжні боги. Але ж це не так…

— Навіщо це повстання? Хіба не дали Хазяї-з-Югготу людям мир та процвітання — ті самі, яких террани намагалися здобути самотужки — шкодою та нищенням?

— А може, для них шкода й нищення і є миром та процвітанням?

— Для тих, хто жив тоді, чи тих, хто бунтує зараз?

— А хіба є різниця?

Діманта замріяно роздивлялася витончені лінії високого склепіння, лиш упіввуха слухаючи бесіду подруг. Вони втрьох сиділи на невеличкій терасі біля «Гельвету», зібравшись там, аби трохи перепочити та перекинутися словом у обідній час. «Гельвет» був салоном Естін Аршет — подруги, що не бачила різниці між терранами минулого та сучасними. Естін була ще зовсім молода, їй виповнилося тільки десять, і її спроба розпочати власну справу була радше підлітковим прагненням до самостійності. Так само як ігри, в які вони бавилася з Луїзою Каше, що дорікала марсіанам за обожнення Хазяїв.

А за перилами тераси гомоніла Біла галерея — одна з найпросторіших печер Дерінкую, завдовжки в півкілометра та тридцять метрів заввишки, склепіння якої трималося на семи колонах з гартованого кварцового скла, кожна близько семи метрів завтовшки. Колони мали декілька надбудованих ярусів — невеличких майданчиків, на одному з яких, власне, й розташовувався «Гельвет» та тераса, на якій зараз сиділи подруги.

Крізь круглі отвори в стелі галерею освітлювали широкі пучки сонячного світла — розкіш, якою Біла галерея й завдячувала своїй популярності. Отвори були зароблені ледь не десятком захисних шарів, що затримували зовнішню радіацію та розріджену, повну вуглекислого газу атмосферу, забезпечуючи необхідні чистоту, тиск та склад повітря у місті. Мешканці Дерінкую любили проводити тут обідні та ранкові години, надвечір, щоправда, віддаючи перевагу затишнішим місцям. Невеличкі родинні майстерні пропонували симпатичні дрібнички, салони збирали місцеву «золотооку молодь» — тих, хто не був ще обтяжений високим градусом допуску та родинними обов’язками. Зрідка тут можна було побачити хазяїв — стрімкі тіні, що з’являлися та зникали, і ніколи не можна було вгадати, в яких справах вони сюди завітали. Це був людський осередок, і хазяям начебто не було чого тут робити. До того ж їхні розваги (якщо їх можна було так назвати) жодним чином не перетиналися з людськими.