Закоłот. Невимовні культи

Асемічне письмо, один із найцінніших дарунків Хазяїв, водночас був одним із найскладніших для оволодіння. Це не було питанням особистих здібностей чи старанності у навчанні. Неможливо було просто вивчити та пам’ятати складні, покручені лінії. Це не було засобом спілкування, де за певним графічним знаком ховається певна команда чи образ. Так само як стилет-ключ, що належав Естін, не просто відчиняв двері, якщо ним написати на покритті певний знак. Це ніколи не був один і той самий візерунок ліній — і ніколи один і той самий результат. Навпаки, відтворення його відбувалося несвідомо, коли людина приєднувалася до певного інтелектуального егрегору — не тільки людського, але й штучного, і навіть частково до інтелекту хазяїв, настільки використовуючи його потужність та можливості керування, наскільки це було потрібно (і наскільки це передбачав її градус у фрактальній структурі). Більшість марсіан насправді використовувала асемічне письмо майже виключно в побуті. Так, відчиняючи двері, людина водночас активувала світло, приготування вечері, завершення прибирання, клімат-контроль. Все це (і багато чого ще) відтворювалися, спираючись на низку вхідних факторів — від психофізичного стану людини до її останніх соціальних та професійних активностей — які зумовлювали подальші плани й можливості. Свідоме керування таким концентрованим аналітичним блоком зазвичай було неможливе — і тому в нагоді ставало асемічне письмо, що фактично «вмикало» людину до мережі.

Глибина та охоплення цілком залежали від інтегрованості людини в загальну систему. В здатності «віддати свою руку», дії простій та природній для хазяїв, але неймовірно складній для людини — бо потрібно було переступити через власну самосвідомість, позбутися, хай на коротку мить, частки власного «Я». Частки тим більшої, чим більший був градус у фракталі.

Діманта прийняла подарунок. Низькоросла фігура, незграбно перебираючи тоненькими кінцівками, відступила, розправивши крила й здійнялась у повітря. Жодного вітерцю при тому не утворилося — та й нездатні його були здійняти ті крильця, замалі та дірчасті. Уже за межами тераси, над заповненою людьми площею, хазяї заговорили востаннє.

To був образ нищення та шкоди — але не такий, яким звикли сприймати його люди. Зазвичай то була матерія легенд, занурена в темну давнину. Тепер вони бачили себе, свої домівки, своїх близьких.

Хазяї віщували наближення темних. Повсталі террани вже досягли Марса.

Пролунали перші вибухи — далеко у високості, але такі, що навіть у розрідженій атмосфері здавалися неймовірно потужними. Всі завмерли, неспроможні повірити в те, що відбувалося. А потім перші ракети впали на Кідонійську долину, змусивши колони чорного кварцу важко завібрувати.

Заціпеніння змінилося жахом.

IV

Раптово всі світильники в залі погасли. Темрява, що залягла навкруги, була такою непроникною та несподіваною, що на мить Діманта наче втратила не тільки зір, але й всі чуття одночасно. Єдине, що залишилося, це моторошне усвідомлення чужої присутності, яке виникло за мить до того. Хтось інший був тут, хтось настільки жахливий та могутній, що навіть не поставши навіч, жодною іншою ознакою не виявивши своєї присутності, все ж означив себе чітко й незаперечно.

Тишу порушив рух арахніда. Машина терранина ожила й довгими стрибками шугнула залою. Невідома істота теж рушила — але цілком нечутно, так що відчувалася лише зміна у жаских психотропних еманаціях, що розходилися від неї, наче кола на воді.

Никон бачив більше за Діманту — очі атлах-наги були гостріші, та й не самими очима вона сприймала світ. Для неї темрява не була суцільною, вона могла бачити крізь неї… але не всюди. Пляма абсолютної чорноти перетікала залою, стрімка та безформна. Бойовий інтерфейс фіксував її, будував схеми пересування, але не встигав за блискавичним, невпинним рухом, який часом здавався таким, ніби не сама тінь рухалася, а навколишній простір-час пересувався назустріч їй, наче його тягнуло й закручувало навколо неї.

Почвара атакувала раніше, ніж інтерфейс передбачив це. Спалах блідого вогню розірвав морок зали, неймовірним чином анітрохи не розвіявши хмари абсолютної чорноти, що його випустила. Удар, потужний і страшний, відкинув атлах-нагу на десяток метрів, масивне тіло знесло два ряди стелажів та потрощило стільники, вкрившись густим слизом. Никон, попри хімічну блокаду захлеснутий адреналіном, з неймовірним зусиллям звів арахніда на лапи, відстрибнув, розпочавши складний захисний маневр. Коротко харкнули гармати атлах-наги, на мить темрява вибухнула рудими сполохами. Розлючено завищали кулі, довгасті малі хижаки з мікрореактивною тягою та системою керування, з’єднаною з бойовим інтерфейсом машини. Під м’якою оболонкою — малий генератор швидких нейтронів. Дві короткі черги по три такі кулі, що наче розлючені оси розлетілися залою, переслідували безформну чорноту. Але вона поглинула їх усі, так наче це був простий пінополімер. А потім відповіла.