Закоłот. Невимовні культи

— Повзучий каос! — не втримався Никон. — Тепер моя черга…

Він потягся до кобури, але там було порожньо — не замкнув, коли повертав зброю на місце, тепер маєш… лишався тільки ніж, простий пласталевий клинок з розжаренням різального пруга — за статутом навіть не зброя, а так, допоміжне знаряддя.

— Повзучий…

— Замовкни! — зашипіла на нього Діманта. — Кличеш його, недоумку… Це ж він, він прийшов до свого храму…

І тоді рештки, просочені кров’ю обладунків, змішаною з кров’ю людини, заворушилися. І Никон, і Діманта бачили це. Уламки та скалки відпадали від вкритого темною рідиною тіла. Звичайний землянин, трохи вищий за Никона, не надто м’язистий, жилавий, з тонкою борідкою. Він підвівся, знайшов під ногами револьвер і рушив на монстра — так упевнено й спокійно, наче перед ним був не жахливий велет, а суперник, рівний чи навіть слабший за нього. Зблиснув у лівій очниці чорний камінь, відбив гаснучі руді сполохи. Пальці висмикували важкі бронзові гільзи, які із дзенькотом падали на вкриту горілими уламками підлогу. Він вистрілив, коли до Зачаєного було не більше двадцяти кроків.

Раптом Діманта стрепенулася, вхопила Никона за руку.

— У нього нічого не вийде. Тепер я бачу… Це по нього прийшов Зачаєний, по нього. Зупинити. То ти маєш допомогти своєму богові. А я допоможу тобі.

— Ти? — від несподіванки Никон закліпав очима, і одне, вигоріле, засвербіло, засмикалося, наче там прийшли в рух пошкоджені механізми. — Навіщо?

— Не знаю. Бо так треба. Бо я можу. Бо тепер я можу. Дай.

Вона вказала на ножа в піхвах. Майже несамохіть подав їй. Діманта зашаруділа руками по уламках, витягла довгу скляну скалку.

— Не заважай.

Віддай свою руку.

Коли вона почала виводити першу лінію скляним уламком по пласталі, коли за вістрям лишився м’яко сяючий слід, Зачаєний звівся на повний зріст. Від кожної кулі, що входила в нього, зала здригалася, наче від потужного вибуху. Голова-хвіст звивався у корчах, та лапи неспинно тяглися до ворога. Їх охопило примарне мерехтливе сяйво, щомиті посилюючись.

Лінії химерно спліталися, Никон дивився, але не міг осягнути розумом того, що бачив. Його наче замкнуло у самому собі.

Останні два постріли влучили у ліве коліно монстра. Той хитнувся, повалився вперед, викинув перед собою лапи, вхопивши супротивника. Діманта відкинула скалку і вклала ножа в руку Никона.

— Бий.

Маленький шматок штампованої пласталі здавався важчим за атлах-нагу. Стискаючи його в долоні, Никон покрокував до чудовиська — спочатку човгаючи, невпевнено, але з кожним кроком швидше й швидше. Слабка гравітація підкидала його, в якийсь момент кроки стали стрибками, усе довшими і довшими. Останній закинув його просто на спину монстрові. Жахливе тіло, наче створене з живих уламків прадавньої пітьми, вібрувало під ним, вивергало випари, від яких, здавалося, зупиняється серце й вигорає мозок. І він помер там, на спині чудовиська, сто разів поспіль: від отрути, від жахливого удару хвостом, від лапи, що змела його, розчавивши, провалившись у розколини на цьому огидному тілі. Він стояв навколішки, спираючись однією рукою, а другу заніс для удару. Стояв, а крізь нього дув жахливий вітер, вітер потойбіччя, чорне черво наче повзло по всьому його тілу.

Бий.

Чи то знову вона сказала? Чи то пам’ять? Чи він існує сам, чи є лише продовженням зброї — або ж рун, що їх вивела на клинку марсіянка. І вже неспроможний спинитися/спинити — він ударив.

Сліпучий біль, подолавши всі блокади, всі бар’єри імплантів, поглинув Никона. Рука перетворилася на стовп плазми, гігантське тіло під ним здригнулося, заскреготіло — і вибухнуло, підкинувши пілота під саме склепіння. Не встигнувши навіть упасти, за п’ять метрів над підлогою, він знепритомнів.

Темрява поступово огортала потрощену, вигорілу залу. Вогонь після термобаричного вибуху вже згасав, останні язички полум’я тріпотіли на розплавлених від неймовірного жару краях вирви. Чорний дим, що вже почав холонути, важкими пасмами спускався до підлоги. Від аватару не лишилося нічого — він деградував у темну матерію, з якої й сформувався, а потім розсипався на легкі нейтрино та максимони, що спричинили руйнування набагато більші, ніж здавалося оку.

Діманта, ледь даючи раду з надто важким для неї чоловіком, відтягла Никона до вибитих воріт. Сюди сягало аварійне світло транспортної шахти, тож можна було бодай щось розгледіти. Наплічник, який пілот залишив ще перед атакою, був у неї, але щось заважало дівчині просто взяти й піти собі геть, сподіваючись загубитися серед мешканців Дерінкую. Можливо, то був страх перед темними — бо вона бачила, як жага штовхає їх вперед, відчувала, що, спрямованих до своєї мети, їх уже не можна ані спинити, ані уникнути. А можливо, щось інше керувало Дімантою. Щось, чого вона й сама до пуття не розуміла. Вона наче продовжувала плести асемічні руни, не маючи навіть гадки, що саме вийде в кінці, роблячи це, бо мала робити.