Закоłот. Невимовні культи

Права рука Никона… власне, правої руки в нього не було. Виплеск енергії, що відбувся, коли він ударив Зачаєного, перетворив кінцівку на плазму, на вир електронів та іонів. Тепер від неї лишився тільки уламок плечової кістки в чорних скалках кристалізованої плоті. Певне, через позу в момент удару тулуб майже не постраждав, але вибух зачепив обличчя, випаливши ледь не половину нижньої щелепи й ледь не все волосся на голові. Дивний комір покрутило та поламало, перетворивши на жахливу мішанину з деталей, в яких годі було вгадати первісні форми. Діманта схилилася над обличчям терранина, але не почула дихання. Намацала пульс — слабкий, але ще прослуховувався. Вона спробувала натиснути на груди, але продавити ребра, вкриті твердим шаром товстих м’язів, не спромоглася.

Важкий тупіт металевих лап змусив її підскочити.

Від транспортної шахти наближався арахнід — такий самий, як і Никонів. Череп тьмяними лінзами втупився в Діманту.

— Zurucktreten! — проскреготів він.

Діманта, не розуміючи слів, про всяк випадок зробила крок назад, повільно піднявши над головою руки.

— Rucksack. Lass es fallen. Schnell!

Дівчина спокійно спостерігала за руйнівною машиною. Дивно, але тепер вона майже не лякала її. Інші думки роїлися в голові Діманти, відносили її геть від цього місця й часу. Вузол, у який все сплелося в цій залі, важко було розплутати.

— Я не розумію, — промовила вона нарешті.

— Поклади рюкзак, — на мить затнувшись, промовив пілот.

«І чому всі так прагнуть його запопасти?» — подумала дівчина, знявши наплічника і поклавши його на підлогу. Вона відчувала, що просто зараз, роздивляючись її, пілот вирішує, вбити її на місці чи полонити.

— Твоєму товаришу потрібна допомога, — промовила вона. — Був бій. Його тяжко поранено.

— З ким бій? — спитав голос з арахніду. — Де вони?

— Немає. Ви перемогли.

— Хто ще тут є?

Діманта похитала головою:

— Нікого. Був один із ваших, але він… його не стало.

Той, заради кого й з’явився аватар. Той, хто мав повністю знищити храм. Чи не тому мі-го спрямували її, Діманту, сюди? Втрутитися в потрібний момент. Не дозволити жодній зі сторін отримати остаточну перемогу. Вберегти свого пращура. Чи означає це, що зараз вона має тікати? За жодних умов не віддавати наплічника?

Грім пострілу змусив Діманту скрикнути. Вона впізнала його — не могла не впізнати. Хай би ким був той воїн, він точно не звичайний терранин. Він вступив у двобій із Зачаєним, з аватаром Потойбічного бога — і вижив. Навіть якщо здолати Зачаєного воїну й допомогли, але як?.. Як він витримав ті страшні удари, як устояв перед гнівом Н’ярлатотепа?

Здається, пілот арахніда був так само приголомшений. Машина наче заціпеніла, вдивляючись в отвір брами за плечем Діманти. Дівчина не знала, що в цей момент бойовий інтерфейс ідентифікує ту голу закривавлену фігуру як Вічного Переможця. Битва на Кідонійській долині ще тривала, тривали й бої на орбіті, але Дерінкую було підкорене та взяте під контроль Імперськими силами. До перших дванадцятьох атлах-наг, які забезпечили прорив до міста й придушили тамтешню систему ППО, приєдналися інші, менш елітарні, але численніші десантні підрозділи. Операція тривала недовго — мі-го наче й не мали наміру захищати місто, хоча орбітальна та повітряна битви були запеклими і жорстокими. Здавалося, що гриби б’ються, не розраховуючи на перемогу — але й не сподіваючись на милість переможців.

Матричний інтелект видав дозвіл ідентифікувати Переможця, щоб піднести моральний дух війська для завершального кидка.

Тож тепер пілот ошелешено намагався второпати, навіщо для штурму Дерінкую знадобився Вічний Переможець, щит від каосу, зброя останнього удару. Той, кого звільняють від окультних кайданів лише тоді, коли потрібен суто локальний, але гарантовано точний, смертельний удар? Кого він мав знищити тут, на самісінькому дні цих проклятих катакомб?

Сумніви розвіяло командування:

«Місце бою залишити. Пораненого й полонянку супроводити на рівень дванадцять до тимчасового центру операцій. Виконувати негайно».

Пілота цей наказ влаштовував. Сусідство з героєм найтемніших легенд Сторічної війни, безсмертним убивцею, який не розрізняє своїх та чужих, зовсім не заспокоювало. Відігнавши марсіянку, він переніс Зерваса, а разом із ним і наплічник, до кокпіта. Місця для «пасажира» там передбачено не було, але більшість пілотів, за домовленістю, змушували механіків переобладнати цей простір. Можливість транспортувати пораненого товариша не була обумовлена статутом, але вважалася неписаним правилом.

Діманті ж довелося їхати верхи на цефалотораксі, в бридких обіймах педипальп. Під грім пострілів атлах-нага відступила до транспортної шахти. Переможець докінчував свою брудну справу. Невідомо, чи знав він про вміст наплічника Діманти, а коли знав, то чому не став переслідувати її. А сама дівчина якщо й замислювалася про це, то на самісінькій межі скаламученої та виснаженої свідомості. В її голові, затьмарюючи всі інші, билася одна думка.

Життя, яким вона його знала та розуміла, вже закінчилося.

V

— Виходить, се ти мене витягла? — голос звучав майже природно. Майже.