Закоłот. Невимовні культи

Діманта підвела на гостя погляд. Присадкуватий і м’язистий, наче важкоатлет, пілот переступив поріг її кімнати й зупинився навпроти. Невеличка квартира, яку дівчина раніше ділила з матір’ю, була для нього чимось неймовірно дивним. Зовнішній простір площею три на чотири кроки: двері, стійка для взуття, трохи далі — побутовий фабрикатор, маленькі полиці з усіляким дріб’язком — обереги, домашні прикраси, стереографії. Внутрішній простір, як і в усіх — на півметра вище, відділений кварцовим стелажем. На стелажі — знов обереги та стереографічні зображення, поряд із ними — кількадесят книжок, рідкокристалічний друк на полімері. Два вмонтовані в стіни кофіни для сну, між ними фреска, вигадливе мереживо асемічних символів. Серце дому, його вузол єднання з містом і світом.

Пілот дещо збентежився, не дочекавшись відповіді. Діманта дивилася на нього широко розплющеними очима, блідими майже до безбарвності. Подумки він зауважив, що попри велетенський зріст і майже дистрофічну сухорлявість дівчина була не такою вже й страшною. Напевне, навіть милою.

— Ти врятувала мені життя, — промовив він. — Ще й двічі.

За стіною-вікном публічний простір житлового кварталу здавався Діманті мертвотно порожнім. Наче це місце було вбито. Але ж ні — скляними мостами ходили люди. Не тільки террани, але й марсіани… хоч як мало їх було. Певно, заледве десята частка того натовпу, до якого вона звикла. І мовчання. Вони рухалися квапливо, не підводячи очей, не затримуючись, не вітаючись. Чи так було в інших кварталах, Діманта не знала. Їм було заборонено залишати свої квартали. Підземне місто раптом виявилося дуже зручною в’язницею. Дуже легко було там утримувати його мешканців, легко стежити…

— Ти дякуєш, що врятувала тебе від твого ж таки союзника? — спитала вона нарешті.

— Не зовсім так, — радий тому, що розмова зрушила з мертвої точки, відгукнувся терранин. — Се радше зброя. Знаряддя. Він моцний, але не здатний вирізняти своїх та чужих. Якби не ти, він би оклигав і добив мене. Альбо нас обох.

Він на мить замовк.

— Ти тягла мене метрів п’ятдесят по тих руїнах. А я, мабуть, важу вдвічі більше за тебе.

Вона стенула плечима. Коли її відпустили і вона повернулася, матері вдома не було. Ніхто так і не сказав, що з нею сталося та де її шукати. Чужих слідів у квартирі дівчина не помітила, тож, певне, мати покинула її з власної волі. Хазяї б легко її відшукали, але Хазяїв у Дерінкую більше не було.

— Навіщо ти прийшов?

— Хотів тебе побачити. Поговорити.

Діманта навіть не здогадувалася, як він боїться її відповіді. Як нервується, очікуючи чогось на кшталт: «Поговорив? То й до побачення». Але він не знав, що марсіянка ніколи так не відповість. І не розумів її мовчання.

— Я вдячний тобі. Хоча й не розумію, чому ти допомогла мені тоді.

Йому все ще бракувало руки. Діманті було цікаво — якою вона буде? Якою її зроблять террани — виростять та приєднають нову чи зберуть якийсь вигадливо-незграбний протез? Жодне з цих припущень не виправдалося. Він так і не отримав повноцінної заміни. Те, що знищило його кінцівку, наче знищило саму можливість її існування, видалило її з нервової мережі. Згодом він отримає протез, який буде пов’язаний з його лівою рукою, буде за складним алгоритмом доповнювати її моторику — але це буде недолуга та незграбна заміна.

— Бо я могла. Бо так було треба.

— Уже вкотре ти говориш те саме, — він всміхнувся. — А я й досі не можу второпати, що це має означати.

Ця усмішка була настільки… несподіваною, що на мить вибила Діманту з рівноваги. Напруження останніх днів було таке, наче пружину стиснуло до краю. І тепер цей, мабуть випадковий, вияв привітності ледь не викликав у ній справжнього вибуху.

— Ти навіть не знаєш, хто то був, — промовила вона ледь стримуючись. — Ти нічого не знаєш…

— Никон Зервас.

Вона здивовано поглянула на нього.

— Це моє ім’я. А коли ти кажеш «ти нічого не знаєш», треба обов’язково додати ім’я. Інакше не спрацює.

Вона мовчки дивилася на нього. А він подумав, що землянка на се відповіла б щось на кшталт «Бовдур!» Грайливо або саркастично — вже залежало від її настрою, але неодмінно сказала б. Марсіянка промовчала.

— Знаєш, саме це я тобі сказав.

— Коли?

— Коли ми тільки зустрілися. Коли я вийшов з атлах-наги. Досі не звикну, що ви тут не розумієте високої мови. Хоча і в нас її небагато хто розуміє.

— Високої мови?

— Трьох, якщо точніше. Державні мови Старої Імперії. В Темні віки гриби забороняли їх, підчищали всі медійні зразки, тож відродження стало ознакою… ем… людяності, чи що… — він замовк, збентежений застиглим виразом обличчя Діманти. — Забий. Я можу зайти? Ну, себто піднятися на осей приступок? — він вказав на межу внутрішнього простору.

— Так.

Він сів на нього і почав морочитися з високими чобітьми на пневматичних клямках. Майже хвилину він був повернутий спиною до Діманти — і цей відтинок часу знервував обох. Несподівано, але для кожного це було своєрідним виявом довіри до свого візаві. І обоє, розуміючи, що дають, не зрозуміли, що отримують.

Він важко крокував по синтетичному ворсу підлоги, оглядаючи чуже житло.