Закоłот. Невимовні культи

— Усе це — лише одна з тисячі масок Н’ярлатотепа. Не найпривабливіша, так. Але — одна з. Як космічна мудрість мі-го. Як вільний рух ефіру крізь простір-час, як промені чорних дір…

— To ти казала… — голос Брідж усе ще звучав відсторонено, вона перехоплювала контроль над цим тілом ліниво та м’яко, вичікуючи паузи в тирадах Іви, — казала, що мі-го перебудували «Сінано» під свої потреби. Що інакше він не пережив би тисячі років…

— Еге. То тобі цікаво, так?

Іва знову застигла над терміналом, збираючи звіти техніків, що зараз чаклували над агонізуючим трупом системи керування. Видраний з коренем матричний інтелект корабля обірвав більшість зв’язків між окремими системами, але певною мірою це був лише момент вузлової обробки та маршрутизації. Так, розподілений інтелект НРІ заповнював собою кожен куточок «Сінано», лишаючись частиною одного цілого навіть там, де був повністю відокремленим. Він виконував більшість складних обчислювальних процедур, ідеально координуючи їх між собою, не створюючи затримок, що були більшими за зептосекунду. Процесорів такої тактової частоти людство не мало, тому можливість повного переходу на резервні системи навіть не передбачалася. Але з міркувань безпеки (і завдяки реліктам Старої Імперії) такі системи існували — відокремлені, аварійні, тимчасові.

Якщо не знайти способу повернути контроль над реактором та рушієм, то найбільше, на що можуть розраховувати окультисти, — це перетворення «Сінано» на мовчазний, загублений у порожнечі склеп, який бовтатиметься десь у просторі між Юпітером та астероїдним кільцем, за сотню років потрапить у гравітаційне поле газового гіганта та зрештою стане поживою для його пекельних штормів.

— Не відповіси?

— Чому б це? В жодному разі тобі, хвойдо, це вже не допоможе. Виходу звідси немає, аж до самого кінця, хай яким він буде. А щодо корабля… Хазяї використовували цю платформу як транспортний вузол. Вони розмістили на «Сінано» чорну діру, аби викривлювати простір-час і створювати кротовини, крізь які відбувався контакт Землі з іншими колоніями. З Плутоном, Еридою, а головне — із Седною.

— Седна? Сей жалюгідний шматок криги та силікату?

— Яка здійсняє один повний оберт навколо Сонця за дванадцять тисяч років. Одні кажуть, що це головна транзитна база між нашою системою та Югготом. Інші — що саме вона і є Юггот.

— Хіба Юггот — се не Плутон?

Боген пирхнула, пробігаючи очима черговий звіт. Здається, вони все-таки зрушили з мертвої точки. Принаймні Вукмір тепер матиме свій шанс повеселитися. Вже зовсім скоро, так.

— Гадки не маю, — Іва байдуже знизала плечима. — Насправді, це мене не цікавить. Яка різниця, яку саме планету люди з епохи до міфу назвали Югготом? Ти ж розумієш, що це навіть не та назва, яку використовують мі-го?

— А мені цікаво було слухати всі ті теревені про те, що наше Сонце має двійника — червоного карлика, який ховається десь за хмарою Оорта; що орбіта Седни сформована двома світилами, та що саме з планети, яка обертається навколо карлика, й походять мі-го. Знаєш, незадовго до початку Блокади Сатурна було декілька гучних процесів над викритими культами… Ми в СОІ їх розбирали — вивчали методи та вірування…

— Навіщо тоді белькотіла ту маячню про Плутон?

— Хіба я казала, що хтось із культів, сучасних чи зниклих, довів свою правоту? Апокрифів безліч, але навіть ви, марсіяни, ні біса не знаєте про своїх хазяїв. Ви просто вигадуєте штуки, які здаються вам крутими й розумними…

Брідж хитаючись звелася на ноги. Хтось великий та сяючий на мить з’явився в отворі колодязя. Відштовхнувшись від підлоги, вона почала підніматися вгору, хапаючись ослаблими руками за крижані поруччя. Біль пробивався до неї тихим відлунням, наче вона вже достатньо відділилася від власного тіла — чи його вже значною мірою заповнив вампір. Останнім часом він принишк, наче відчуваючи чиюсь небезпечну присутність. Дивно… наче кішка вже пішла… Та дівчина, Кассандра, забрала її. Брідж бачила їх, переплетених між собою, бачила, як їх єднає щось схоже на мономолекулярне мереживо.

— Тож ви використали реактор, аби транспортувати на корабель Вогняних вампірів? — спитала вона, повертаючи розмову до її початку.

— Еге. Цьому задуму вже більше десяти років, і той, у кого він народився, нині його і втілює.