Записки Кирпатого Мефістофеля

Шапочка трохи дужче збирає брови, немов стримуючи себе, і її вуста стискуються ще холодніше.

— Я не замужем... — рівно відповідає вона.

— Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас «панночкою». Потім я думав, що... А в тім, ваш прийом дошкульніший, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки позвольте мені сказати декілька слів. Все одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки... Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, хочте — вірте, хочте — ні, але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже... важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність... Я все ж таки думаю, що великої неприємності для вас у тім немає. От я піду, ви по­смі­єтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?.. Ну, та бог з ним, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.

Я, ніяково усміхаючись, підводжусь і готовлюсь узяти її руку, коли вона простягне мені. Шапочка також устає, не змінивши ні на мить виразу лиця, подає руку й говорить:

— Ви вже йдете? Прощайте!

— Так, іду! Знаєте, у мене весь час таке враження, ніби я на прийомі у зубного лікаря і ви зараз на прощання пропишете мені рецепта.

Брови Шапочці починають раптом дрижати, губи морщаться; вона з усіх сил кріпиться, але, не витримавши, усміхається. І вмить уся оживає, теплішає, стає такою близькою, милою, простою.

— Господи, до чого вас міняє усмішка! — мимоволі й цілком щиро виривається у мене. І, мабуть, я якось особливо в цю хвилину дивлюсь на неї, або щось інше, але вона вся заливається ніжним, дитячим рум’янцем, хоча й збирає знову брови.

— Простіть! — раптом кажу я благаючи. — Можна мені ще трошки посидіти? Я знаю, їй-богу, сам знаю, що це неблагородно з мого боку скористуватись вашою усмішкою й знову в нахабство... Але... Їй-богу, це не з нахабства. Можна?

— У вас час до восьмої години... — каже вона, але вже не рівно й холодно, а сердито. Але вона сердиться, здається, більше на себе.

— Але ви хочете, щоб я негайно пішов? Так?

— Так, хочу! Здається, це так ясно вже давно.

Я винувато, мовчки уклоняюсь їй і йду до порога.

— Підождіть! — сердито гукає вона.

Я обертаюсь і вичікуючи дивлюсь на неї: на лиці незадоволена, гидлива гримаска, та сама, що вчора була біля трамваю.

— Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу, щоб ви лишились.

— Себто за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутністю?

— Я знову образила вас... — одривисто, неначе про себе, кидає вона. — Але скажіть! — раптом з непорозумінням, діловито й якось уже одверто вона питає, — чого ви, власне, хочете від мене?

— Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче...

— Але навіщо?! Через що?!

— Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю через що саме, але подобається страшенно.

Шапочка усе з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу потискує одним плечем.

— Ну, добре: сядьте на місце! Треба побалакати до ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все одно... Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру. А тепер мені все одно. І я хочу зрозуміти в чому тут річ. Ви ж уночі не ходили додому спати?

— Ні! — усміхаюсь я.

Не знаю, чого усміхаюсь: чи з її питання, чи з цього ділового, заклопотаного, непорозумілого виразу.

— І не обідали?

— Ні!

— Ви з’їли тільки півфунта цукрових бубликів і випили декілька пляшок квасу. Так?

— Так! Одначе ви зібрали відомості...

— Добре! А коли б я не вийшла до вас учора, ви і другу ніч простояли б?

— Простояв би...

Сонячна смуга на волоссі Шапочки стає червонішою й густішою, а на нижній частині її щоки видно палаючий мазок. Шапочка пильно дивиться не мене, ніби розглядаючи цікаве, незрозуміле їй явище природи.

— Добре! Ну, а коли б я не звертала на вас уваги цілий тиждень, два, місяць?

Я нарешті сміюсь.

— Ну, тоді я вже не знаю, що робив би. Постарався б упасти швидше, щоб мене одпровадили додому.

— Ага!..

Дивно, до якої міри вона тепер зовсім інша. Зовсім дівчинка, розумна, вередлива, цікава.

— А ви хто такий?

— Я адвокат. Звуть мене: Яків Васильович Михайлюк.

— Михайлюк? Не чула. Добре! Ви жонаті?

— Ні, «холост»!

Ми обоє сміємось.

— Чудно! А мені чогось здавалось, що ви жонаті і жінка у вас маленька, кругленька брюнетка з твердими, як опука, щоками. І в ластовинню.

— Дуже приємно познайомитись з моєю жінкою. Але ви не дуже високої думки про мій смак. А тим часом я, здається, мав нагоду довести вам, що маю деякий смак...

Шапочка не розуміє натяку й серйозно питає:

— Чим же ви довели?

— Та хоча б уже тим, що ваше лице мені подобалось...

— Ну, це вже... — трошки ніяковіє вона й раптом додає: — А знаєте? Ви, здається, справді не такий уже нахаба. Хочете познайомитись з моєю сестрою? Нехай потішиться! Вона запевняла, що пригода кінчиться тим, що я таки як слід зазнайомлюсь з вами. Вона з вами. Не турбуйтесь! Ви ж тут страшенного клопоту усім наробили. Ви знаєте це? Ну, хочете? Ходім!