Записки Кирпатого Мефістофеля

В хаті темніє. Вітер затаївся десь за вікном. Дерева стоять у настороженім знесиллю. Раптом страховище змахує на нас блискаючим, зеленкувато-вогненним поглядом, швидко за­плю­­щує очі й, трохи повагавшись, реве грізно. На столі брязкотить щось жалібно й боязко. Вітер, немов тільки ждучи цього, вривається в кімнату, високо напнувши прив’язану завіску, здіймає догори всі пасма й волосинки на голові у Шапочки й черкає мене по лиці своїми пружинистими грудьми та гасає скажено по хаті.

— Ні, треба зачинити вікно! Ви любите бурю?

— Я люблю!

Стає тихо, ще темніше й душно.

— Мені хочеться співати. Ходіть у вітальню! Тільки пам’ятайте, що я сказала вам! Обміркуйте й рішайте собі, як знаєте! Я вас попередила...

Шкварчать, і киплять, і хлюпаються в борти парохода жов­туваті, милі хвилі Дніпра. Лисі, піскуваті, ріденько зарослі зеленими кущами береги м’яко одсуваються назад. А далекі млини на обрію, немов попи з піднесеними до гори благословляючими руками в широких рукавах, плавно сунуться назустріч. І здається, що кущі на березі, сам берег, і далекий обрій з млинами та лісками, побравшись за руки, танцюють круга врочистий, мовчазний танець.

А в цей час десь на березі моря бігає засмалений, бурий, покусаний москитами Костя. В душній, пропахненій ліками кімнаті лежить Клавдія. Лежить і думає-гадає. Засмажились покусані губи, смага вкрила покусане серце тяжкою образою, болем.

А там позаду, за ледве помітним хрестом Лаври — Шапочка. І там, і тут, і в цьому густому, кислуватому запахові малин, що йде від купи кущів, і в незрозумілій тузі та в незнаній, теплій ласці, що, як той запах малин від кущів, іде від усього й до всього, — скрізь вона, Шапочка ласкава, Ша­почка вередлива, Шапочка байдужа!

Наївний, маленький, зворушливо-самотній островочок! Все в тих же ріденьких кущиках! І там Шапочка, і звідти дивляться сердито-розумні сірі очі. Хіба так уже необхідно, щоби вони дивились ніжно? Хіба за те треба благословляти, дякувать і молитись? Через що така наївна несправедли­вість — упадання перед матір’ю, що любить свою дитину? Хіба не сама мати повинна дякувати за те, що їй дано любити, дано носити в собі стільки ласки, стільки живої тривоги, гордощів, пестощів, здатності віддати себе на катування?

Машина через щось перестає шкварчати і стає тихо-тихо. Ледве чутно хлюпотять хвилі. Пасажири розмовляють мало не пошепки. Деякі мовчать, і в їхніх очах, непорушно встромлених у блакитну далечінь, тепла, сумна задума.

Налітає вітер, і здається, що по лиці та ногах приємно б’є величезне, шовкове простирадло, туго натягнуте. От будка сторожа, чистенька, свіже-пофарбована в синяво-білий ко­лір. Такі вони собі затишні, ці будочки, такі загублені серед зеленого простору неосяжного Великого Лугу!

Оселитись би з Шапочкою в одній з них! Зустрічати плоти, їхати ввечері на хисткому човнику запалювати вогні по березі! Забути про кам’яні міста, про суди, збірники законів, злочинства злочинців та їхніх суддів!

Якась велична, передісторична, первісна мудрість і спокій в цій зеленій широчині, у віковічній лінії обрію, точній, правильно-округлій, бездоганно проведеній законами, більшими за ті, що видаються людьми. Шапочко! — дякую тобі за цю мудрість, за спокій, за Дніпро, за голову он того добро­дія, яка подібна до голови звареного поросяти. За все дякую тобі, Шапочко!

Чайки жалібно скиглять. Так вони скиглили й тоді, як не було ще ні пароходів, ні людей. Дядько, похапцем встромляючи весла в сіру крицю води, спішить переплисти човном напереріз і вимахує в такт білими рукавами, як чайка крилами. Хвилясто тріпочеться червоно-білий прапорець на носі пароходу. З берега, з лугу потягає луговими травами, викликаючи в пам’яті Зелені Свята, коли долівки посипані гостро-запашною, трохи прив’ялою травою, а на покуті стоять зелені віти, затуляючи божницю й запалені лампадки.

Крихотна пристань. Вітер притаївся. Малини пахнуть тепло й густо. На березі віз в одну конячину. Дядько з висмикнутою калошею перекидає через віз мотузяні віжки. До куща прив’язана коза з куцим хвостом і сумними, пукатими очима. Вона здивовано дивиться на пароход і слабенько пошарпує головою, силкуючись одірвати шворку. В ній, в цій любій, здивованій козі, є щось, що нагадує Шапочку.

І знову тугий шовк вітру налягає на лице, на груди; знову поважно й велично танцюють круга ліси та вітряки; хлюпає й буркотить за бортами Дніпро. А в душі в мене сидить Шапочка і, розставивши волока, ловить у нього все, що попадає туди: і полосатий, чорно-білий стовп на березі, і трьох панночок, що їдять біля мене шоколад, — в одної перед вітром коса намотана на руку — і довгастий човен, і водяний, почорнілий млин у затоці. Я все приймаю з подякою. Навіть завтрішній виступ у брудній залі повітового суду в справі крадіжки зв’язки дерев’яних лопат. Будь благословенна, Шапочко, і за зв’язку дерев’яних лопат!