Записки Кирпатого Мефістофеля

Як він мляво, неохоче йде! Не так йде людина з роботи, додому, до родини, яка чекає на неї! Закаблуки руді, обтерті штанами, покривлені. Вони викликають в мені чудний, гарячий жаль. Закаблуки й пасмочки попелястого волосся, що так убогенько, прибито лежать на брудному ковнірі старенького піджачка.

Часом він стає перед широким вікном магазину, під брезентовим дашком, і довго стоїть та дивиться на ковнірчики, краватки дешевої галантереї. Видно, що він може простояти тут і годину й дві, і зовсім не стояти. Я теж зупиняюсь оддалік і жду, коли він рушить. Занадто довго він іде додому. Я все ж таки хотів би побачить, де він живе, а коли можна, то й як. Але прийде ж коли-небудь! Там же «жіночка й діточки».

Що має ця людина такого, що тримає її на світі з цими покривленими закаблуками, голодними очима й тихою упертістю? Невже любов до своєї молодості? Чи щось інше? Ах, мабуть, щось інше! Кожний любить свою молодість, кожний з солодким болем скидає з неї все, що було колись брудного, і лишає собі тільки саме радісне, зворушливе. Але не кожний з поваги й любові до неї може ходити все життя на покривлених закаблуках і кидати мерзотникам у лице по триста карбованців.

Нечипоренко заходить у ворота маленького будинку. Ворота старі, поїдені негодою, часом; біля них бруд і сморід. Я поспішаю дуже, але коли входжу в хвіртку, то Нечипоренка вже не бачу на подвір’ї.

— Ей, ти! Ти дворник?

— Так точно. Вам кого нада?

— У вас живе господін Нечипоренко?

— Нечипоренко? Та так, що нада признаться, живуть. В п’ятому номері.

Я тикаю в руку дворникові невеличкого ключа, який одмикає йому вуста. Він тепер може розказати мені все, що треба й не треба мені: Господін Нечипоренко живе тут уже шостий місяць. Нічево сібє господін, привлєкательний; ну, када ж бідують сильно. Так, що даже за квартиру приходиться воюваться з ними, щоб спорожнили, бо не платять уже третій місяць. Діточок трійко, одно зовсім мале.

Після того я беру візника і їду додому. Так я й знав, що «бідують сильно». По дорозі я згадую, що мені треба заїхати до товариша. Нагальної справи нема в мене, але коли це по дорозі, то чому не зайти? До речі, я побалакаю про довг, який уже давненько є за ним.

Товариш зустрічає мене трохи ніяково. Так-так, довг, він сам оце збирався завезти мені та якось так сталось, що забув, а тепер вільних грошей немає. Але в цих днях неодмінно-неодмінно завезе.

— Ну, добре! А ви мені скажіть от що! Ви, здається, є юрисконсульт кооперативного товариства? Так?

— Атож!

— Ну, то маю до вас невеличке прохання. Чи не могли б ви примостити десь там при вашому товаристві на якійсь посаді одного чоловічка? Чоловічок дуже порядний, чесний, освічений, і бідує дуже.

— Гм... Це, здається, можна буде. Там як раз, здається, увільнилась одна посада. Ну, та в кожнім разі для вас, товаришу, я постараюсь зробити це неодмінно. А хто такий? Сповістити вас тоді, чи як?

Ні-ні, мене не треба! Я вам дам адресу, а ви самі зверніться до нього. Ніби ви чули від якогось знайомого, який рекомендував його. Але дуже прохаю не говорити йому, що я робив заходи в його справі. Чуєте?

— Добре, добре!

Я даю адресу, товариш дуже пильно записує її, ще раз обіцяє в цих днях віддати довжок і просить не турбуватись про «чоловічка». Довжка я не побачу, розуміється.

— Ні, голубе, ні, серденько, ясочко, поїдьмо. Не опирайся! Вирвався, розумієш, тільки на два дні. І спеціально для того, щоби сприснути своє відродження. Спеціально! Так і Соні сказав: їду сприснути з Яшею своє відродження. Обняти каналію, напоїти «до бєлого колена», як кажуть у нас у містечках, і гайда знов назад, додому, «въ глуш, въ Саратов». І ти не маєш ніякого права одмовлятися. Ну, серце, їдьмо швидше, восьма година вже, їсти хочу «центропривабливо», як казав один публіцист. Їдьмо, їдьмо.

І Сосницький підтоплює мене за стан, стягає з канапи і сміється. Через те, що він засмалився, його зуби видаються дуже білими. Гриви немає, голова поголена, з чудними бугриками й маленькими, лисими слідами від колишніх ранок. Засмалене лице, голена голова, молочно-біле чоло роблять його зовсім іншим, дійсно, ніби переродженим. Обличчя схудло; раніше білий, в’ялий, повислий ніс тепер, здається, теж схуд, підтягнувся, став бурим і порепаним, як перестиглий жовтяк-огірок.

Власне, дивуватись з несподіваної появи Сосницького не­ма чого, — у їх там, видко, справді налагодилось, улаштувалось, це просочується з кожного його слова й руху.

Але їхати пиячити все ж таки не дуже то хочеться. Однак доведеться, мабуть, уступити; тут не просте пиячення, а підведення балансу, перелом, забуття, початок чогось нового. Одмова і образить його, і зіпсує щось важне, необхідне. Мо­же, йому треба випити, щоб сказати мені все, що хочеться.