Записки Кирпатого Мефістофеля

Ідемо в ресторан «з садом і чудовими інтимними альтаночками», — так розмальовує Сосницький. По дорозі він весь час тримає мене за стан, як даму. Його панама вичищена, стьожечка чепурно пришита, костюм ясний, новий, трохи провінціального крою. Мабуть, все це справа заходів Соні. Він оповідає мені про Соню, Андрійка, про свого батька-удовця, про свою роботу в полі «по методу Толстого».

— Ні, Якове, проста праця, фізична праця, це — справжнє призвання людини. Я не пишу тепер ні рядка, не читаю нічого. Я ж покинув співробітництво у всіх виданнях. Зна­єш? К чорту! Думаю засісти на селі на-все. Для дітей це просто рятунок. Андрійка готуватиму дома, а іспити хай що-року тримає екстерном. А живе на селі.

Щоразу, як він вимовляє це ім’я, в мені щось неприємно тьохкає, і я з неприємністю почуваю на собі руку Сосницького. Я з ним не згоджуюсь, — виховання дітей поодиноко робить їх нерішучими, негромадськими. Але я мовчу. Він — батько, а не я. Його діло.

Альтанка собі як альтанка, але Сосницький захоплений усім: і густим плющем, і маленьким столиком, і ковпачками на свічках, довкола яких без ладу в’ються метелики. Він нюхає повітря, що пахтить рестораном, і на його лиці розливається чисте зворушення. Лоно природи, фізична праця та справжнє призвання людини, мабуть, трішки остогидли йому, й він щиро тішиться городом. А може, й це зворушення все через те саме почуття переродженості?

— Ей! Псс! Чайок! Ти шо ж це, серденько, не по формі подаєш? Льодку, льодку давай! Швиденько!

Йому приємно погукувати, робити шамотню, наливати. Поганенька музика струнного оркестру, що грає десь за нашою альтанкою, немов підбадьорює його. Він підспівує, похитується в такт усім тілом, пристукує ножем по склянці. І час від часу обіймає мене, силує пити, їсти, знов пити. Я сумлінно виконую всі його бажання і п’ю чарку за чаркою.

Часом повз двері нашої альтанки, повихуючи бедрами й тоненько наспівуючи, проходять «дівчатка». Деякі зазирають до нас і зупиняються з вичікуючою й роблено-нахабною усміш­кою. Але Сосницький махає на них руками і кричить:

— Киш, киш! Гетьте к лихій годині! Без надобності! Правда, Яшуню? Ми вдвох собі! Нікого нам сьогодні не треба. Вип’ємо!

Я п’ю, а він од піднесення забуває й говорить, говорить, говорить.

— А знаєш, Яшуню, ти тепер якийсь інший! — раптом хитро зазирає він мені в лице. — Їй-бо! М’якенький та сумирненький, як малесеньке ягнятко! Бачив коли-небудь ягнятко? Ні? В мого батька цілі отари. Оттакенькі крихотні родяться! Мордочки в них ніжні, оченята пукаті і плохенькі-плохенькі. Так і здається, що ти от-от зробиш: ме-е-е!

І він жалібно та здивовано показує це «ме-е» і сміється.

— Ні, ні, не удавай Мефістофельську усмішку! Все од­но — не повірю. І Соні розкажу. «Гей, нема вже нашого, Сонічко, Мефістофеля, — саме ягнятко зосталось». Хто це тебе так, серденько, спаскудив, га? Чи не та таємна дама, з якою ти в Крим подорожував? Признавайся!

Чи через вино, чи через що інше, розмова ця мені дуже подобається, хвилює, і Сосницький здається милим, сердечним, дотепним. Я навіть ніжність почуваю до нього.

— Вона, вона! — сміюсь я й обіймаю його. — Давай вип’ємо за неї!

— З насолодою! Наливай! Стій! Я! Тримай склянку! Ех, Яшуню!.. А знаєш що? — раптом щось приходить йому на думку, і він навіть пляшку підносить догори. — Приїжджай з нею до нас у Конопате! Га? Яшуню, серце, Мефістофелю! Га? Приїдеш? Приїдеш?

Він жалібно, благаюче, навіть скривившись усім лицем, тягнеться до мене. Через щось ця ідея здається йому дуже гарною й важною для нього.

— Не можу, Дмитре. Не можу, мій любий!

— Та чому? Чому? Що не вінчані? Якове, за кого ти нас маєш? А батько радий буде, запевняю тебе.

— Ах, дурненький, ах, милий; не вінчані!..

— Ні, Дмитрику, ні! Не можна! Ще не можна. Вип’ємо!

— Ех, шкода! А Соня яка рада була б. Я казав їй про... даму. Дуже раділа за тебе. «Ну, слава богу», каже, «тепер він уже знайде себе». Ну, та хай так! Спасибі їй, твоїй дамі, і за це. Вип’ємо за її здоров’я. Бери! Смали!

І знову я п’ю, а він становить свою склянку на стіл, обіймає мене за плечі, зазирає мені майже в рот й говорить:

— Ех, Якове! Та ти ж золота людина. Ти — розумний, красунь, правда, правда. Яша, від щирого серця кажу, ти не смійся! Тебе ж жінки, поганець ти, он як люблять! І варто. І варто. Ти знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолог. Хай тобі всячина! Слово честі! А енергія! Скажеш, енергії мало в тебе? Бугай, чистий бугай що до енергії. А ущепливість твоя? Га? Яшуню, дозволь мені поцілувати тебе від усієї душі. Яшуню, ти забудь усе, що було! Все це — наслідок нещасливого непорозуміння. Ти — найблагородніша людина, яку я знав коли-небудь. Вип’ємо, Яшуню, за тебе, за самого тебе!

Оттака бестія! Адже сам ні однісінькому своєму слову не вірить; сам знає, що ні одної цієї якості я не маю, а бреше і підлещується без усякого сорому. А я бестія вдвоє: знаю це, а все ж таки мені приємно. Знаю, що підлещується з якоюсь метою, а задоволено сміюсь.