Записки Кирпатого Мефістофеля

— Все через те саме. Звідки я знаю, чиї це діти? Звідки?! — раптом вимагаюче дивиться він просто мені в очі. — Що Соня присягається? Що хоче жити зі мною? А де ж вона з ними подінеться, як я відмовлюсь від них і від неї? Вона знає, що я помагати їй не зможу, бо в мене нема нічого. А цей паршивий маєток тільки дає збитки. Та й з якої речи я буду їй помагати? З якої? Хай помагають ті, від кого в неї діти! Ага, ті падлюки воліють ховатися за спиною ідіота-чоловіка! Розуміється! Та й не в цім річ, не в цім, а в тім, що я ненавиджу цих проклятих дітей! Розумієш? В тому, що я не можу ні ненавидіти, ні любити. Нічого не можу. Чи є в мене родина, чи нема, я не знаю. А в той же час я люблю їх так, як нікого й не любив. От і зрозумій! А як дізнатись, як переконатись? Женщина, мати ніколи не зрозуміє цих мук. Вона знає, що це її діти. А ми? А ми мусимо задовольнятись приємним самообманом.

— Ні, Дмитре, ти не зовсім маєш рацію...

— Не зовсім? Ні, зовсім!

— Ні, не зовсім. Звичайно, коли твоя дитина, твоя кров, то чуття дужче. Сперечатись не можна. Але не все діло в крові. А ще в любові, в духовому батьківстві. Можна не бути рідним батьком і бути все ж таки єдиним і справжнім батьком по тій взаємній любові та...

— Е, солодка-кисла теорія! Та не хочу я бути батьком чиїхсь там дітей! Нащо вони мені? З якої речи? Мене питали? Мене обманули, підсунули їх, знасилували мою батьківську любов...

— Чекай, ти так гарячишся, неначе ти віриш, що з тобою так вчинили. Але ж ти сам добре знаєш, що це неправда. Крім хоробливих підозрінь ти не маєш нічого.

— А коли маю?

— Що ж ти маєш?

— Що? Наприклад, подібність Андрійка до тебе...

Він одверто й цинічно усміхається. Я почуваю чудне хвилювання, але кривлюсь з досадою й кажу:

— Ах, Дмитре, ти доходиш до смішного. Ну, що я тобі можу на це відповісти? Що? Ти можеш сказати, що до мене подібна он та дівчина. Ну, що я маю на це казати? Ех, Дмитре, тобі, я бачу, справді, не легко, коли ти дійшов уже до такого. Так не можна! Треба взяти себе до рук. І будь-що одно рішити: так або так. Не віриш мені й Соні? Розходься! Рви усе, виривай із себе, шматуй, топчи! Або ж вирви й по­шматуй непотрібні, шкідливі сумніви й не муч ні себе, ні других! Будь мужчиною! Я тобі сказав усю правду. Чи ти маєш ще які-небудь підозріння про Соню? За весь час вашого подружжя чи ти помічав що-небудь за нею?

— Ні, не помічав, але...

— Так отже ніяких «але»! Ніяких! Бо при бажанні можна що хоч вигадати. Ти просто знервувався та й годі. Правда, і мені, і Соні слід би було з самого початку розказати тобі все. А крім того не слід би було ставити одне до одного в такі дружні відносини. Та до того ще Соня не більше, як женщина. Можливо, що їй часом було досадно, що в мене до неї все вже минуло. Але не через те було їй досадно, що до мене щось почувала, а чисто, по-жіночому, з жіночої амбіції. Та ти й сам, може, трохи винен. Може, ти не досить уважний був до неї, ніжний. Часом ти зраджував її, згадай! Може, вона якось про це довідалась. І через те у вас попсувались трохи відносини. Всі ці причини, голубе, треба брати на увагу...

— Мої зради не могли принести дітей у сім’ю... — похмуро каже Сосницький і знов бере корок зі столу.

— Звичайно! Але я не про дітей говорю, а про те, що ти не вірно обґрунтовуєш свої підозріння. Ти не докопуєшся в них правди, а догоджаєш їм. Я маю нахил думати, що ти навіть почуваєш якусь хвору насолоду від них, гірку, болючу...

Сосницький зиркає на мене так швидко й без обурення, що я змовкаю й зараз же сміюсь.

— А що? Вгадав? Ти сам ловив себе на цьому?

Він шпурляє корком у куток і підводиться поривчасто, не кажучи нічого.

— Бачиш, Дмитре! Та коли вже ти приводиш такий очевидно-безглуздий доказ, як подібність Андрійка до мене, то тут уже ясно, що ти у всьому намагаєшся знайти що-небудь болюче, навіть там, де абсолютно нема нічого. Ну, сам же подумай, згадай! У чому ця подібність? Та він же викапана мати! Це кожному видно. А надто верхня частина лиця. А нижня — губи, підборіддя — твоє. А характер? Увесь твій. Твої манери підводити очі до гори, як сердишся. Це ж у роду у вас, правда? Мені казала Соня.

— Це можна й запозичити...

— Ну, голубе, всього не запозичиш. А манера усміхатись? Оці занадто задерті куточки губ? Це чисто фізична особливість, її не придбаєш запозиченням.

Кажучи це, я сам починаю вірити й почуваю, що мені і боляче, і легко, і здається, що з Сонею, справді, нічого не було ніколи. І Сосницький стає ближчий мені, симпатичніший. Я встаю, ловлю його й обіймаю за плечі.

— Ех, Дмитрику, плюнь ти на всі ці дурні думки! їй-богу! Вір мені! Ну, навіщо я став би обманювати тебе? Боявся б удержувати Андрійка? Та що ж ти гадаєш собі, коли б він був мій, я б не приняв його з радістю, з захватом? Хіба б я не любив його ще дужче? Ну, сам же ти подумай, чудний ти чоловіче!

Сосницький стоїть і дивиться в землю. Далі раптом визволяється з-під моєї руки, повертається до мене, дивиться в лице й несподівано усміхається, задравши догори куточки вуст. І тепер мені, виразно видно, що Андрійко дуже подібний до нього.