Записки Кирпатого Мефістофеля

— Ах ти дитинча моє!

Я беру її за руку, кажу старенькій няні, яка з усмішкою дивиться на нас, що зараз приведу назад дівчинку, і простую з нею до будочки. Там я купую цукерків, всипаю їх у червоний кухлик, і ми йдемо до няні.

— Подякуй дяді, Нюсю! — каже няня.

Але Нюся висипає цукерки на лаву, бере одного й простягає старенькій.

— На!

Від ручки й серйозного доброго личика у мене в душі таке почування, немов я полежав на весняній, свіжій, атласистій травичці.

Зате я трохи не гублю Олександру Михайлівну. Вона переходить вулицю і простує до Миколаївського скверу. На ній простенький, немодний, солом’яний капелюх, на ногах черевики на низьких підборах, — через це вона ступає так, немов одкидає з-під ніг траву, — в одній руці шкуратяна торбиночка, в другій два пакуночки, один на мотузочку.

Я наганяю її вже в сквері й тільки наміряюсь надати ходи, як помічаю, що до неї біжить юрба дітей. Вони оточують її, хапають за руки, приглядаються до пакуночків, штовхають одне одного, стрибають. Інші діти стоять оддалік і, видко, через щось не одважуються підійти.

Олександра Михайлівна іде з дітьми в бічну алейку й сідає на лаву. З того, як вона кілька разів озирається навкруги, я догадуюсь, що їй не хотілось би, щоб її тут хто-небудь бачив. Тому я сідаю на розі цієї алейки, але так, що вона не бачить мене. Часом я зазираю обережно й бачу, як діти, обліпивши її, неначе комашня грудочку цукру, вовтузяться, розгортають папірці від цукерок, показують їх одні одним, простягають до неї руки. Олександра Михайлівна помалу виймає ласощі з торбинки й роздає їх по одній. Часом вона чогось сміється й, узявши голівку якоїсь дитини в обидві руки, гаряче цілує її. Хлопчиків вона гладить по голівці; дівчаткам поправляє бантики, сукенки. Вона щось при тім оповідає їм. І її лице здається мені таким же оживленим і без­турботним, як і в дітей.

Мабуть, ця група її давніх знайомих. Остання дітвора бігає круг пам’ятника, стрибає, бавиться в піску, сповнюючи сквер, як пташки й бджоли в саду, веселим щебетанням, дзвоном, шелестом. Маленькі тільця різного віку вкрили весь плацик. Зараз їм треба йти додому. Від університету через усю вулицю лягає величезна передвечірня тінь. Няні та мамки збирають опуки, обручі, струсюють пісок з сукенок, ловлять непосидливих.

Я встаю й переходжу на інше місце, де Олександра Михайлівна, виходячи, не зможе побачити мене. Сиджу так довго, що аж починаю думати, чи не пішла вона іншим шляхом. Аж ось вона іде. Вже сама й без одного пакуночка. У воротах вона зупиняється й робить комусь прощальний рух рукою. У відповідь чуються веселі дитячі голоси.

Коли я наздоганяю її, вона щиро дивується нашій зустрі­чі й на її лиці не помітно ніякого замішання. Значить, вона не помітила мене ні біля будочки, ні в сквері.

Тепер нема вже ні оживлення, ні безтурботності в її лиці: воно байдуже, втомлене, з жовтизною біля носа, неначе пригорілий на лампі папір, з буровато-фіолетовими западинами довкола очей; воно здається сухим, нудним. Вона без корсета, і це видко по трохи сутулій й усе ж таки гарній спині та занадто м’якій повноті бедер.

Розмову вона підтримує з серйозною ввічливістю, точно та коротко відповідаючи на питання, але якось дуже байдуже й безбарвно.

— Ну, а як Панас Павлович? Діма?

Вона злегка дивується цьому питанню й спокійно го­ворить:

— Хіба ви не знаєте? Він живе тепер з жінкою...

Від здивовання та несподіванки я аж зупиняюсь.

— Як-то з жінкою?! З Варварою Федорівною?!

— Атож! Тижнів два вже.

Вона говорить про це так, неначе він перебрався на інше помешкання, та й годі.

Ми стоїмо серед тротуару й перепинюємо проходить людям. Я збентежено дивлюсь на Олександру Михайлівну, а вона одходить до стіни, щоб уступитись комусь з дороги.

До самого її будинку я не можу очутитись і задаю їй різні питання. Вона відповідає з байдужою, точною чемністю:

— Зайдете? — зупинившись біля ґанку, питає вона.

Я приймаю її запросини.

Та сама маленька, сумирненька кімнатка. Я сідаю в низенький, округлий, немов дитячий, фотельчик з короткою спинкою й оглядаю знайому, простеньку обстанову. І тепер мені здається, що я все розумію. Мене проймає ущіплива досада й образа, немов хто вчинив мені кривду.

— Слабохарактерна, паршивенька людина та й годі! — різко кажу я.

— Ні, це не вірно, — спокійно й обдумано каже Олександра Михайлівна й ретельно змітає довгим віничком порох з поличок етажерки. Я з досадою стежу за нею й думаю: через що це старі парубки та дівки так хоробливо охайні? От, від неї пішов коханий чоловік, їй зруйновано останню надію на людське життя, а вона, прийшовши додому, насамперед кидається змітати порох, обдмухувати якісь, нікому непо­трібні, паршивенькі статуетки. І робить це з таким закло­потаним виглядом та увагою, ніби не знати, яке важне діло.

— Ні, це вірно, Олександро Михайлівно. Безвольна, слабка людина.

— Ні, Якове Васильовичу, він зробив, як сильна людина, мужньо й саможертвенно.