Записки Кирпатого Мефістофеля

— Так?! В такім разі, Олександро Михайлівно, дозвольте привітати вас з... з незаконним, але гарним, міцним шлюбом. Шукайте квартиру, мостіть гніздечко! Завтра Панас Павлович іде від Варвари. З Дімою чи без нього, але він піде, за це я вам ручаюсь, я, Яків Васильович Михайлюк! Шукайте квартиру! Коли грошей треба, то я... А в тім, про це я з ним побалакаю. Заявляйте хазяям, що виїжджаєте! Ні, серйозно!

Олександра Михайлійна якось по-новому, замішано, лагідно дивиться на мене й сміється. Їй, видко, і радісно, і соромно, і страшно те, що вона зрадила себе, і ніяково переді мною, і тисячі переживань хвилюють її. Але я не даю їй замислюватись, — балакаю, жартую, планую, і весь час поводжуюсь так, ніби з цим питанням покінчено рішуче й навіть ніяких сумнівів не може бути. Олександра Михайлівна часто, як Клавдія Петрівна, прикладає руки до щок, які не перестають палати; трудно, глибоко зідхає, розгублено усміхається і стає такою хвилююче гарною, що я, нарешті, не видержую, беру з комоди дзеркало й підношу до неї:

— Подивіться на себе! Ні, подивіться! Та ви ж божественно гарні! І Панас Павлович посміє вагатись?! Та вам треба тільки моргнути, й коло вас будуть тисячі Панасів Павловичів! Вибирайте тільки!

Олександра Михайлівна крадькома зиркає в дзеркало, ніяковіє й сміється грудним, тремтячим сміхом.

— Зараз же йду додому, викликаю Панаса Павловича і присилаю його до вас. Ні-ні, ніяких суперечок! Край! Ну, до швидкого, радісного, побачення! Дякую, Олександро Михайлівно, дякую!

Я покидаю її в такому стані, коли людина блукає з не­порозумілою, дурноватою, не то щасливою, не то болючою усмішкою по хаті; береться то за те то за се, забуває, що треба; сідає, схоплюється, знову никає по всіх кутках, а очі в неї застиглі, блискучі, лице в червоних плямах; в голові карусель з оркестріоном, вогнями, миготливими фігурами.

— Хто біля телефону?

— А вам кого треба?

— Мені треба негайно Панаса Павловича. Хто говорить?

— Галя! А хто питає?

— Яків Васильович. Добридень, Галю! Дуже прошу зараз покликати та підійти до телефону. Дуже важна справа.

— Добре! Зараз!

Голосок холодний, ворожий, — я ж злий геній їхнього дому, Мефістофель, і навіть не Кирпатий.

Панасові Павловичу буде, розуміється, трошки ніяково й тяжко балакати зі мною. Але ж яка слабовольна людина з нього: сховався й гадає, що одкараскався від мене!

— Яків Васильович? — чується в трубці гугнявий, як усі голоси в телефоні, жіночий голос: сама Варвара.

— Так, це я, Варваро Федорівно. Мені треба на одну хвилинку Панаса Павловича.

— Панас Павлович прохає мене переказати вам, що він дуже занятий. А я, з свого боку, прохала б вас, добродію Ми­хайлюк, дати Панасові Павловичу й нашому домові спокій. Наші відносини повинні бути перервані раз на все.

— Виконаю ваше бажання неодмінно, Варваро Федорівно. Але все ж таки я прохаю Панаса Павловича підійти до телефону, справа торкається вашої родини й усієї кар’єри вашого чоловіка, добродійко.

Слово «кар’єра» робить відповідне враження.

— Панас Павлович в цю хвилину занятий. Чи не можете ви через мене переказати?

— Це ускладнить справу. Треба поспішати. Коли можете, перекажіть йому, хай негайно їде до мене. Негайно.

Мене починає потішати роля, яка випадає на долю Варвари Федорівни. І я хочу, щоб вона сама послала його до мене.

— Але хоч приблизно ж скажіть, у чім річ!

— Варваро Федорівно, кожна хвилина дорога. Я вам сказав, уся його кар’єра залежить від цього. Довідаєтесь сьогодні ж, я думаю. А зараз присилайте його до мене!

Декілька хвилин мовчання.

— Добре! Підождіть хвилинку!

Половину зроблено! Чи сказати йому, навіщо я кличу його, чи теж притягти його кар’єрою?

— Слухаю!

Теж холодний, але трошки занепокоєний голос Панаса Павловича.

— Панасе Павловичу! Негайно приїжджайте до мене! Страшенно важна справа на все ваше життя! Вияснити нічого не можу... Нема часу! Швидше!

— Дозвольте, Якове Васильовичу...

— А, Панасе Павловичу! Справа торкається вас, а не мене. Я рішуче ні при чім тут. Чи їдите, чи ні, — мені треба це знати зараз же. Відповідайте!

— Добре, я поїду, але...

— Чудесно! Чекаю. Беріть автомобіль! До побачення!

Я кладу трубку. Біля нього, розуміється, з величним, розумним і строгим лицем стоїть Варвара. Кар’єра — річ сер­йозна й дуже близько торкається тепер і її. Засіб перемоги і влади — Діма у неї в руках. Суперницю зломлено й переможено. «Злий геній» лишився в дурнях. Отже, боятись ніби нема чого. І я бачу, як вона інтелігентним, поважним жестом кладе руки на плечі Панаса Павловича й говорить:

— Ти, Панасе, цілком вільний у своїх вчинках. Ради бога, не роби собі з того нічого! Цей Михайлюк, то правда, не до душі мені, але ти не в’яжи себе цим. Моя ж думка, коли вона тебе цікавить, така, що тобі треба поїхати до нього. Михайлюк ставиться до тебе безумовно гарно, хоч не завжди добре розуміє гарне відношення. Але в даному випадкові, я гадаю, варто довідатись у чім річ.

І вона сама подає йому капелюх, палицю, відчиняє двері. Сама!