Записки Кирпатого Мефістофеля

Через п’ятнадцять-двадцять хвилин входить до мене в кабінет Панас Павлович. Іде незалежною ходою просто до столу, дивиться на мене крізь своє пенсне, злегка задравши голову догори, усміхається звичайною, але тепер трохи силуваною насмішкувато-вибачливою усмішкою, витирає піт з чола, розв’язно здоровкається й загалом, видко, почуває себе поганенько.

— Ну, серденько, що за страхіття у вас? А ви помолодшали, стали гарним, молодцем! Ну, голубе? Що ж загрожує мо­єму життю? Де ховається моя загибель? Га?

Я не усміхаюсь і сиджу за бюрком, як при прийомі своїх клієнтів.

— Я тільки що бачився з Олександрою Михайлівною, Панасе Павловичу, — з притиском і тихо кажу я.

— А-а? — не без ніяковості, недбало, висловлює він своє здивовання й бере зі столу сірничницю. — Як же вона там? Давненько не бачився я з нею. Між іншим, серденько, план наш не здійснився. Як бачите, я знов на лоні сім’ї.

— Так, мені оповідала про це Олександра Михайлівна. І в нас з цього приводу була серйозна розмова. Результат цієї розмови, Панасе Павловичу, той, що...

Я роблю строгу, холодну павзу.

— ...що вона згоджується бути вашою жінкою, не вінчаючись, і відмовляється від попередніх своїх поглядів на це питання...

Панас Павлович мовчки, поспішно й розгублено становить сірничницю на стіл.

— Це жарт, Якове Васильовичу!

— Ані трошки! Я розумію, коли й як можна жартувати. З Дімою, чи без нього, вона чекає вас, як ваша жінка.

Він потрохи стає жовто-блідим і так само не зводить з мене переляканих очей.

— Це цілком несподівано... — тихо вимовляє він. — Через що? Яким способом?

Я коротко переказую розмову з Олександрою Михайлівною, а він напружено стежить за нею, машинально покивуючи головою. Потім він підводиться, прудко, дрібно ходить по хаті, вниз похиливши голову.

— Та вона ж Діму не віддасть! — відразу зупинившись проти мене, каже він. — Значить, знову красти? Знову це все? Стерегти, труситись, бути прикутим до нього? Це тяжко. Це, знаєте, так нестерпно-тяжко, так образливо, так гидко й так безпотрібно, що... я не знаю... Я не знаю... Ви перевернули мене всього, Якове Васильовичу, цим повідомленням, у мене трусяться коліна...

Він сідає й починає витирати скла пенсне, близько тримаючи його коло очей. А руки тремтять у нього, як у алкоголіків.

— Ну, що ж!.. — стримано, неголосно кажу я. — Можна лишити Діму Варварі Федорівні, відмовитись од нього, нову родину утворити...

Панас Павлович швиденько зиркає на мене без пенсне; потім, хапаючись, надіває його і злякано застигає.

— Себто, як залишить? Зовсім? Назавжди?

— Ні, навіщо назавжди. Коли Діма підросте, він, нема сумніву, сам перейде до вас...

— Ні, але тепер, тепер?

— А тепер, так звичайно! Я знаю, це важко, але не забувайте, що у вас з Олександрою Михайлівною будуть також діти. І те, що...

— Ні, це неможливо, це неможливо!

— Через що?

— Не можу. Не можу цього. Цього я не можу!..

Він швидко крутить головою й, неначе замовляючи, злякано проказує своє «не можу».

Я, не звертаючи уваги на його страх, починаю доводити йому необхідність пірвати з Варварою й жити з Олександрою Михайлівною.

— Та почекайте, Якове Васильовичу! — пручається він. — Через що раптом у неї таке відношення? Це мене просто... Я не можу вірити, щоб людина від одної розмови могла все змінить. Це було б дуже приємно, для: вашої красномовності, але...

— Маєте цілковиту рацію, Панасе Павловичу, цілковиту рацію. Але річ не в моїй красномовності, а в тім, що Олександра Михайлівна вже давно, очевидячки, змінилась. Вона була вже готова, а тільки, ну... скинув покривало, подібно, як це робить прислуга при відкритті скульптури митця. Тут життя міняло. І ви могли скинути це покривало, але ви, вибачте мені, тюхтій, боягуз і не психолог. Ви далі свого носа нічого не помічаєте. Але цю красу, якою вона тепер засяла, сподіваюсь, і ви побачите. І коли ви хоч хвилину будете вагатись, я...

— Добре! Позвольте, Якове Васильовичу...

І Панас Павлович, заклавши руки за спину, ходить важко, помалу по кабінеті взад і вперед. Він нагадує мені вчителя, що диктує учням диктант. Нарешті він зупиняється й не то жалібно, не то насмішкувато говорить:

— А всі вже вітали з улаштуванням конфлікту. Навіть ректор прислав листа з села. Тепер, значить, знов розмови, пересуди, дурне становище?..

— Хай трохи почухають язики!

— Так, але я рискую неприємностями по службі. Коли я помирився з жінкою, мені один мій товариш оповідав, що мені щось таке вже загрожувало. А Шуру теж можуть скинути з посади! Не просто, а причепляться... Але це, звичайно, той... Хм! Потім я саме розпочав тепер роботу. З Варварою Федорівною у нас вироблено конституцію, і я вже, так би мовити, можу бути гарантований, що... Так, усе це, розу­міється... Але знов ці вияснення відносин, лайки, сварки, образи, плач дітей, — ой, усе віддаси, щоб тільки не мати цього! Та й яка рація: все одно всі через яких двадцять-три­дцять років будемо гнити в землі.

Так несподівано закінчивши, він махає рукою й сідає в фотель, стомлено звісивши голову на груди.