Записки Кирпатого Мефістофеля

— Ну, Панасе Павловичу, всі ці резони, геть аж до загального гниття мають певну цінність, але не настільки вже, щоб через них губити себе, Олександру Михайлівну, Діму, та й саму Варвару Федорівну.

— Ні, Якове Васильовичу, куди нам уже про кохання думати та про всякі перебудови. Та й не можу я без Діми.

Що ж це, він хоче посадити мене в дурне, смішне становище перед Олександрою Михайлівною?

— Ну, знаєте, Панасе Павловичу, я не мав вас за дуже сильну людину, але тепер, простіть мені, мені сором за вас. «Та де вже нам, та куди вже нам, усі ми згинемо!» Так на якого ж біса ви морочили голову дівчині на протязі стількох літ?.. Ну й гнийте собі на здоров’я самі! А навіщо ж ви їй псували життя? І головно, дивіться, коли ви всю вимучили її, коли ви перевернули її ввесь світогляд, коли ви жалем прив’язали її до себе навіки, тоді ви робите собі конституцію? Добре, добре! Та вам Варвара Федорівна покаже таку конституцію, таку чисто російську загилить вам конституцію, таку вам гарантію дасть, що через два роки від вас лишаться тільки ґудзики від ваших черевиків! І подумати, що цього чоловіка любить така красуня, така глибока, чесна, прекрасна женщина! Йому дають рай, а він...

— Позвольте, Якове Васильовичу, ви не маєте, нарешті, ніякого права...

— Е, дайте ви мені спокій з вашими правами! А ви маєте право калічити дівчині життя?

— Та хто калічить?.. Хто калічить?! — раптом схопившись на ноги, пронизливо, трохи не з вереском, тоненьким голос­ком кричить Панас Павлович, і червоніє так, що аж сльози йому виступають на очах. — Хто калічить?.. Як ви смієте мені це казати? Коли ви, коли я...

— Заспокойтесь, Панасе Павловичу!

— Ви не смієте! Ви не розумієте! Я, може, через це все був на волосинку від смерті! Я не можу більше! Розумієте?.. Я, може, в сто раз більше покалічений, я — мертвяк, я тільки спокою хочу! Тільки спокою! Нічого мені не треба! Ради бога, нічого! Робіть, що хочете!..

Він сідає в фотель і несподівано ридає, поклавши голову на поручень фотеля й одвернувши її в бік. Пенсне падає на підлогу, і я кидаюсь підіймати його. Це трохи утишує його. Він сидить довго, дугою зігнувшися у фотелю і, нарешті, випростовується. Я ходжу по кабінеті.

— Простіть, Якове Васильовичу: страшенно нерви по­псувались у мене за цей час! Я подумаю ще про це... Занадто рішучий крок... Це, дійсно, може змінити все життя...

— Тут думати нема про що, — похмуро відповідаю я. — Так чи ні, от і все! Все вже обдумано, треба рішати. Ні, так ні! Будьте спокійні, Олександра Михайлівна багато на цьому не стратить! Хіба, що тільки виграє. З її красою, розумом, характером вона знайде гідного себе. За це можна не турбуватись! Головне, виразно й точно відповідайте!

Панас Павлович здивовано кліпає очима.

— Вона сама сказала, що знайде... іншого?

— Цього не кажуть, це роблять. І будьте певні, що я перший постараюсь, щоб вона це зробила.

На губах Панаса Павловича закисає розгублена усмішка.

— Я ж не сказав, що не хочу! Це треба обміркувати.

— А я вам кажу, що міркувати нема чого. Так чи ні? Більше од вас нічого не вимагається. Може ще з Варварою Федорівною бажаєте порадитись?

— А з Шурою можна побалакати?

— Прошу дуже! Але негайно.

Панас Павлович дивиться на годинник, потім заклопотано поглядає на телефон, знову на годинник і миттю каже рішуче:

— Ну, їдьмо!

— Оттак би й давно!

Я підвозю його до дому Олександри Михайлівни, прощаюсь і пішки вертаюсь назад. Без мене вони краще змовляться. Я потираю руки й весело усміхаюсь, уявляючи собі величну Варварочку.

Вечір темний, задумливо-тихий, притомлений. Небо, як густо-синій шовк: на ньому хтось розсипав живе срібло й воно розбилось на безліч дрібних, тремтячих крапельок, що одбивають голубим, зеленим і жовтняво-червоним світлом. Затишно й мирно під цим темним покровом.

І чим ближче я підходжу до дому Шапочки, тим тепліше й журніше стає моє почування зв’язку з небом, будинками, розчиненими вікнами. Мені здається, що я можу ввійти в кожний з цих домів, заговорити з тими людьми, що миготять у вікнах, і вони відповідатимуть мені просто, привітно, трохи сумовито.

От і дім Шапочки. Її вікно темне; темно й у вітальні, — мабуть, усі сидять у їдальні. Он червоне вікно, яке було мені таким близьким та хвилюючим у «ніч стояння». До Шапочки не можна йти сьогодні, — я вже був у неї свої два рази на цьому тижні.

Я сідаю на лаву біля воріт якогось будинку. Паркани палісадників з двох боків утворюють темний коридор з зеленим дахом дерев. По освітленому тротуарі в десяти кроках од мене проходять люди; їм мене не видко, а я стежу за ними, поки вони не ховаються за палісадниками. Брук блищить од світла ліхтарів. Десь грають на басолі, і її згуки подібні до грудного, низького жіночого голосу.

Я думаю про Шуру, Панаса Павловича, Варвару, але вже нема ні зловтіхи, ні задоволення, неначе я виїхав з города кудись далеко й надовго.

По тротуарі цокають чиїсь кроки, судячи по згуку, жіночі. Постукують нехапливо, ліниво. З’являється біла сукня, знайома торбинка й, нарешті, вся Шапочка в білому, мережаному капелюсі. Я притьом встаю й мимохіть гукаю голосно: