Записки Кирпатого Мефістофеля

Я одягаюсь повільно і стараюсь зрозуміти, через що вона прийшла й за чим? Згадую вчорашні свої міркування в «Шато». Коли вона так цікавилась мною, боронила перед кимсь, коли так гостро осудила мене, значить, я не байдужий їй! Але сьогодні мені вже не досадно, не боляче, й не хочеться перевірити ці міркування всякою ціною, навіть пониженням. Коли б вона вчора прийшла, я, мабуть, наробив би дурниць.

Потилиця болить все дужче. Ноги й руки, як чужі. Голова так горить, що здається, коли б я був у темній хаті, то побачив би в дзеркалі над своєю головою ясне коло, як над головами святих. Але думка, як і перше, чиста, легка, бистра.

Намагаючись не робити різких рухів і несучи голову рівно, я йду в кабінет. Шапочка стоїть біля вікна й дивиться на вулицю. Вона в усьому білому, в капелюсі і з торбинкою. Повільно обертається й, трохи з-під лоба дивлячись, говорить:

— Я прийшла сказати вам, що... щоби ви не брали до серця моєї вчорашньої поведінки...

І чи то з цікавістю, чи з турботою вона приглядається до мене й додає:

— Який ви блідий! Що вам?

— Нічого, Ганно Пилипівно! Прошу сісти!

Я не подаю їй руки й сідаю за стіл, а вона у фотель по другий бік столу, не зводячи з мене очей.

— Ви маєте дуже добре серце, Ганно Пилипівно, але я, запевняю вас, тепер цілком спокійний.

І я холодно, просто дивлюсь на неї. Тепер мені видко, що її скули трохи випнуті, щоки худорляві, губи могли б бути трохи більше свіжими. Вся вона неначе менша тепер, більше звичайна, буденна. Так, очі великі, сірі, але нічого особливого в них немає. На тілі у вирізі грудей — червоненькі цяточки. Вона, видно, трохи спітніла. Це неприємно.

— Мене, власне, послала до вас сестра Маруся, — несподівано й почервонівши говорить вона.

— В такім разі, я беру свої слова про вашу добрість назад і находжу, що ви дуже слухняні.

— А ви невеликодушні. Коли б мені не було жаль вас, я б не прийшла.

— Я знову мушу змінити думку про вас: ви жалісливі, а крім того й непослідовні.

Шапочка з деяким дивуванням поглядає на мене.

— В чому ж я непослідовна?

— Коли ви маєте мене за мерзотника...

Шапочка з досадою морщить ніс, але я кажу далі:

— ...а мати за такого ви мене повинні, бо це так і є. Жаліти вам мене не варт.

— Значить, ви самі маєте себе за мерзотника?

— За кого я сам себе маю, це інше питання. Але на ваш погляд я безумовний мерзотник.

— Мій погляд якийсь особливий?

— Ні, звичайнісінький, загально принятий. Крім того... Дозвольте й мені задати вам декілька питань.

— Прошу!

— Тільки не думайте, що я задаю їх з якогось поганого почуття до вас. Ніяких почувань у мене нема. Я просто хочу показати вам на вашу неконсеквентність. Скажіть, з яких засобів ви живете?

— З власних.

— Ви добули їх працею?

— Ні, вони мені дістались, як спадщина, від батька.

— Батько був дідич?

— Так.

— От бачите!

— Я нічого не бачу. Що ж я повинна бачити?

Потилицю починає крутити біль, схоплюючи, як кліщами, виски. Хочеться лягти й заплющити очі. Я помалу й байдуже кажу:

— Коли сам я не заробив, значить, або вкрав, або вишахраїв, або відняв силою закону. Але це все по суті те саме.

— Так, я це знаю. Але я все це верну тому народові, який дав мені.

Я мимоволі усміхаюсь.

— Коли віддасте? Тоді, як зробитесь відомою співачкою? Тоді про народ не думають. Поки ви дійдете до своєї мети, ви розгубите свої добрі наміри. Це в будучині. Я теж, може, в будучині хочу віддати народові всі здобуті не власною працею гроші. Звідки ви це знаєте?

Шапочка помалу червоніє і стає дуже гарною зі своїми стисненими бровами.

— Але ж є якась різниця між чесними й нечесними людьми, — нелогічно перестрибує вона.

— А що таке «чесність», «нечесність»? Плід людської глупоти, лицемірства й поганого соціального ладу, Ганно Пилипівно. Закони життя — це інша річ... Але, вибачте, я мушу лягти, голова дуже болить.

Я обережно підводжусь і простую до канапи. Шапочка теж устає й навіть, здається, хоче підтримати мене. Коли я лягаю, вона зараз же прощається й іде собі, не хотячи турбувати мене.

Я не стримую її. Мені все одно. Голова палає, її всю ломить біль. Думати важко. Лежу непорушно, горілиць. Думки мляві, втомлені, розрізнені. Все дурниця: і мораль, і кохання, і життя — є тільки один біль. Та ще хіба смерть. Через кілька десятків літ і я, і Шапочка, і мільйони чесних і нечесних, розумних і дурних, рабів і панів, усі будемо лежати в землі й гнити. Чи варто ж ради такої коротенької хвилини хвилюватись, стидатись, виправдуватись? Рятуйся, хто можеш! От єдиний справедливий закон! Навіщо мені якісь Шапочки з їхньою чесністю? Навіщо якісь там гармонії? Бути мерзотником з дужими пазурами теж не кожний зможе. Та й к чорту, і це не важно. Тільки б не було цього болю. Ладен навіть моральним стати, аби спинилась ця мука. Чого ж і мо­ляться богу і слухаються всяких припудрених?

Біль стає нестерпним. Я посилаю Миколу в аптеку за бромом, мігреніном, за всім, що тільки знайдеться. Приймаю дві ложки брому, два порошки фенацетину, й біль потроху стихає. Непомітно я засинаю.