Записки Кирпатого Мефістофеля

Прокидаюсь... В кімнаті на долівці лежать смуги сонця. Болю немає. Я весь у поту, в тілі приємна слабкість і теплота. Заплющивши очі, я знов лежу й пригадую: та ж у мене була сьогодні Шапочка!

Солодкий холодок проходить по мені. Несподівана ніжність, тепло, припливає до серця, і зразу стає стидно, жаль і боляче. Я хапливо, з страхом пригадую, що виробляв учора в «Шато», що говорив там. Господи, я, здається, плакав перед Кригою! Потім, пригадується мені, я стукав кулаками по столі, шпурляв у когось пляшками; хтось в’язав мені руки й віз додому. Як це погано, паршивенько, шаблонно: коли мужчину образить кохана жінка, він починає пити й виробляти бешкети; коли жінка ображена, вона зараз же спішить зрадити його з іншим мужчиною. А сьогодні, — вона сама прийшла до мене, вона, самолюбива, стидлива, а я читаю їй дурну нотацію й мало не виганяю. І то через те, що трохи голова боліла. А я ж міг скористуватись цим, поговорити з нею більше й інтимніше, ніж звичайно, стати ближче до неї.

Я зітхаю і з досадою кручу головою, як справжній п’яниця. І раптом я чую тихий жіночий голос:

— Може подати чого-небудь, Якове Васильовичу?

Я злякано розплющую очі і швидко підводжусь. Позаду канапи сидить Шапочка з книжкою на колінах, без капелюха, як у себе дома.

Я похапцем проводжу рукою по голові, розправляю вуса, зім’яту бороду і встаю.

— Ви давно тут? — питаю хрипким голосом.

— Зо дві години.

Вона усміхається несміло, не знаючи, як тримати себе зі мною, як зі здоровим, чи слабим. Я сідаю знову на канапу, кладу голову в руки й сиджу так, зігнувшись. Я ще не зовсім прочуняв і не можу опанувати своїм хвилюванням. Що їй сказати, коли спитає, що зі мною було? П’яний був та й годі. І це вся моя хвороба, ради якої вона вдруге прийшла до мене. Вона, як милосердна сестра, сиділа оттут біля звичайнісінького п’яного, паршивенького чоловічка.

— Знову болить? — тихо чується співчутливий і трохи суворий голос Шапочки.

Я кручу головою й потім випростовуюсь.

— Мені просто стидно. Дуже стидно.

— За віщо? — щиро не розуміє Шапочка.

— За все, Ганно Пилипівно. За многе. Від стиду я навіть не можу почувати, як слід, радості від того, що ви в мене.

Шапочка придивляється до мене й, нарешті говорить:

— Ви якийсь чудний. Тепер знову ніби інший чоловік. Ну, я вже мушу йти додому. На мене чекають і турбуються. Я зранку не була дома. А тепер хутко п’ята.

Я не смію стримувати її, дякую, ніяковію, почуваю себе смішним, дурним і несподівано для самого себе випалюю:

— А від справи Кубешки я, між іншим, Ганно Пилипівно, відмовляюсь. Я це рішив і дуже радий, що... що ви мені... загалом... Словом, і за це спасибі вам!

Шапочка з непорозумінням слухає мене, збирає на очі брови й сердито каже:

— Дуже дивно.

Опісля вона йде в передпокій. Там скупчено одягає капелюха, бере торбинку й з усиленою недбалістю кидає:

— Заходьте сьогодні ввечері, як маєте охоту!.. Бувайте!

— Дякую! Неодмінно! Неодмінно!

Потім я довго ходжу по кабінеті.

Через що раптом така постанова що до Кубешки? Але ні невдоволення, ні каяття нема; я почуваю навіть чудну сатисфакцію: ніби свідомо, ціною довгих зусиль я розв’язав якесь питання.

Перебиває дзвінок телефону.

— Слухаю!

— Це ви, Якове Васильовичу?

— Я!

— З вами говорить Олександра Михайлівна.

— А-а, добридень, Олександро Михайлівно!

Вона хвильку мовчить, ніби наміряючись сказати щось дуже важне, і нарешті говорить:

— Як ся маєте?

— Та нічого, дякую! А у вас що добренького?

— Доброго мало!

— Як то?.. Невже нічого не вийшло?

— Нічого!

— Та не може ж бути!.. Що ж він каже?

— Та воно, знаєте... Він має рацію: тепер уже не можливо. Дуже був схвильований, прохав вибачення, навіть плакав.

— Але ж яка ганчірка!

Ми мовчимо. В трубці чути дихання Олександри Михайлівни. Вона, певно, хвилюється.

Але мені вже нудно від цієї історії й нема ніякого бажання знову розводити її. Я зробив усе, що міг, хай самі собі дають тепер раду, як знають.

А вона, мабуть, хоче, щоб я знов насів на цього маруду.

— Він казав, що має намір ще раз з вами побалакати.

— Ага! З охотою, з охотою.

Певно він і не думав мати такого наміру, а це їй хочеться, щоб я побалакав.

Знову павза. Дихання чутніше.

— Я теж гадаю, що, коли б ви з ним ще раз поговорили, то він перестав би вагатись. Я не могла, як слід...

— Так-так, я розумію. Розуміється, вам незручно. Так, я з ним неодмінно поговорю!

— Будь паска, Якове Васильовичу! І треба б швидше, поки...

— Так-так, я з ним сьогодні поговорю. Навіть зараз.

— Простіть, Якове Васильовичу, що турбую вас! Але треба вже остаточно вияснити. Мені це просто потрібно...

— Неодмінно, неодмінно.

— Ви до сьомої дзвоніть мені в бібліотеку по № 25—74.

— Добре, запишу... 25—74. Чудесно!

Вона дякує мені і прощається.

Я лаю себе. Ну, що ж я скажу цьому йолопові? І яке мені діло, власне кажучи? Що я, нянька їм, чи що?

— Миколо! Ванну! Швидше!

Вже шоста, — треба поспішати. Я голюсь, беру ванну, думаю про Шапочку, про справу Кубешки, про багато інших речей і зовсім забуваю про Олександру Михайлівну.