Записки Кирпатого Мефістофеля

— Згоджуюсь! Отже, знаємо ми це, маємо навіть теорії, як поліпшити; а як прийде до діла, ми звертаємось до старого, до шаблону, до бабки та дідуня. Закохуємось, вінчаємось, себто обплутуємо себе законами, далі родимо дітей і ними преміцно приковуємо себе одне до одного. І тільки згодом ми починаємо приглядатись з ким це звела нас доля. І, розуміється, в більшості випадків знайомство виходить не з приємних. Часом випаде щаслива комбінація, але переважно подружжя — каторжники, прикуті до тачки. От, навмисне переберіть у пам’яті всіх ваших знайомих, чи в багатьох родинах є щастя?

Шапочка не перебирає, але зате чудно-пильно зупиняється на мені поглядом.

— У чому ж причина на вашу думку? — неуважно, хмуро кидає вона.

Мене трохи ніяковить її чудний погляд. Він не відповідає образові, який малювався в казці. Вона не так повинна б слухати мене.

— Треба творити шлюб, Ганно Пилипівно. От у чім вся причина. Творити свою любов. Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як одходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, упертістю, гордістю. От ви закохані в кого-небудь. Вас тягне до тієї людини, ваше тіло співзвучне з нею. Хіба це є підстава для шлюбу, для народження нових людей? Ні, ви пізнайте людину в цім тілі, полюбіть її! Пізнайте в дрібничках, в звичках, в найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею неподільно. I тільки тоді, як це буде, ви матимете маленьке право сказати, що ви дещо зробили для утворення шлюбу справжнього, гідного теперішньої людини.

— А ви вже робили такі... експерименти? — чудно питає Шапочка, дивлячись на мене з-під лоба, притулившись спиною до ширми й заклавши руки за спину.

— Та-ак!.. Власне, так! Як треба, — ні! Бувала закоханість, близькість, але жити разом, пізнавати в житті, творити це життя ще не довелось.

— Розуміється! А теорію маєте? Чого ж ви не проводили її в життя?

— Не завжди це можна. І не зо всіма.

— Ага, не зо всіма! З деякими можна інакше... Можна, наприклад, звести з розуму, погратися й покинуть. Так?

Її очі дивно блищать і, як мені здається, косять; усмішка поламана, тонка, негарна. Тут щось непевне. Не так, не так я говорю, не так вона приймає мої слова. Мені вже неприємно, що я зачепив цю тему. Неприємно образливо, жаль чогось хорошого, чистого.

— Через що ж ви з такою ворожістю приймаєте мої слова, Ганно Пилипівно? Що в них злого?

— Через що? Добре! Я дала собі слово не втручатись у ваше життя. Ходите до нас, ну й ходіть собі, мені це байдуже! Але я не хочу, щоби мені говорили хороші слова в той час, як... Скажіть, ви на весні цього року були в Криму?

«Клавдія Петрівна»!

— Так, був!..

— Ви почервоніли. Це добре! Ну, словом, я сама вам розкажу. Ви були там з одною... женщиною, жінкою якогось архітекта. Ви її звели з розуму, викрали з дитиною від чоловіка, завезли, а коли вона надокучила вам, ви покинули її саму там, без усяких засобів, хвору, з дитиною від вас. Вона хотіла стратить собі життя, але ви не зволили навіть відповісти на телеграми, які посилала вам її сестра. Так?

Мабуть, мені на лиці занадто щиро виявляється здивовання, бо Шапочка зупиняється і трохи іншим тоном додає:

— Скажете, це неправда?

Я кудовчу від радості волосся, мну руками лице і, нареш­ті, голосно, з полегшенням сміюсь.

— Ні, ця народна творчість мені рішуче подобається. Так от у чім штука! Ну добре! Дозвольте ж мені розказати, як воно було в прозаїчній дійсності. Я не кажу, що я зробив, добре, але... Ну, та судіть самі!

Шапочка слухає моє оповідання суворо, не перебиваючи, але, видно, даючи віру всьому, що я кажу.

Коли я кінчаю, вона довго, задумливо мовчить.

— Так, це трохи інакше! Але все одно погано. Ну, годі про це! Колись іншим разом.

Потім ми довго й мирно балакаєме про інше. Шапочка не сердиться, не дратується; в її голосі чути втому й сум.

— Мені хочеться співати... — каже вона й іде у вітальню.

І цього вечора вона співає з репертуару Семена Семеновича старі народні українські пісні, подібні до серенад. Я заражаюсь сумом її голосу й гарною, лагідною тугою простих, як інстинкт, мелодій. За вікном з шипучим шелестом хитаються вершечки дерев; порипує педаль під ногою Шапочки; долі на килимі перекидається кіт Мурза, лапками дряпаючи його китиці. Шапочка дивиться вгору, ніби молиться, розтуливши злегка вуста й випнувши наперед нижню щелепу. Її голос мені видається сьогодні м’ягшим, матовим; перше згук був, як згук від удару ножем по металу, тепер ніж чимсь об­мотано.

Раптом кіт Мурза вигинає спину, задирає хвостика, ви­гнувши його крючком, і чудними бічними вистрибами біжить до Шапочки. Скочивши їй на коліна, він прудко дряпається на плече й умощується там. Шапочка кінчає фразу, бурно хапає кота Мурзу і з такою жадністю й жагою цілує його, що бідна мала істотка починає жалібно м’явчати.

Цього вечора я вертаюсь додому в невиразному стані туги та радості.

— Панночка прохають вас вибачити їм; вони сьогодні тро­хи хворі.

Я деякий час мовчу, потім кажу:

— Панночка серйозно хвора?

— Ні, так!.. Голова, здається, болить.