Записки Кирпатого Мефістофеля

Шапочка приймає мене так само, як і перше. Тільки Марія Пилипівна підсуває більше привітно й сердечно фурделики та рожеве варення.

— От несподіваний гість!

— Ти звідки? Та хоч капелюха скинь, чудна ти жінко!

— Ні-ні, я на десять хвилин, не більше. Не можна. Ху, душно, — бігла я по сходах. Ну, кажи швидше, що ти там нагородив Дмитрові! Це з твого боку негарно. Ти повинен був, принаймні, написати мені, що саме казав йому...

Соня обвіває хусткою розпалене, засмалене лице, цікаво озирає кімнату й часом зиркає на мене своїм іронічно ласкавим поглядом.

Я оповідаю. Мені ніяково й досадно. Соня слухає мене суворо й уважно. Їй лупиться ніс і волосся наче побіліло, вигоріло.

— Так! Добре! Шкода, що не написав! Я мовчала, бо не знала, що саме ти розказав йому. Спочатку він був дуже привітний, задоволений, а потім хотів, щоб я все розказала йому. А я не знала, що саме треба розказати... Багато було з цього приводу... Тепер він фотографує мене, Андрійка й себе. Накладає фотографії одна на одну, щось мудрує, рівняє. Нудьга та й годі! Ну, добре! Треба поспішати. Я з його сестрою приїхала. Саму не хотів пустити, боявся, що бачитимусь з тобою. Всі мої листи він перехоплює. Сестрі, мабуть, наказав не відходити від мене ні на крок. Тепер вона в корсетниці, тут біля твого будинку. А я ніби пішла в магазин. Ну, як живеш? Покоряєш серця, раюєш? Вона з тобою живе?

— Хто?

— Ну, хто? Твоя дама!

Я сміюсь. Соня теж усміхається іронічно й натягнуто.

— Ніякої дами я не маю, Соню.

— Ну, не бреши! І не стидайся! Я не нарушу твого... родинного щастя.

— Та запевняю тебе, нема ніякої дами. Це було просто маленьке непорозуміння, ніби пластир, чи що; хотілось як-небудь одвернути увагу від... вас. Забув давно про це.

— Правда?

— Даю слово! Дмитрові я збрехав, щоби заспокоїти його.

— Ох, треба бігти. А ти немов помолодшав, — несподівано додає вона з милою насмішкою й поривчасто встає, не дивлячись на мене, навіть ніби уникаючи мого погляду.

— Ну, а до нас приходитимеш? — раптом питає вона. — Ми ж, мабуть, знову переїдемо в город.

— Та що ти?.. А фізична ж праця?

— А, все це теревені. Яка там праця в біса! Просто від себе втекти хоче. Не життя, а... катування. Не знаю, чим це все скінчиться. Та й біс його бери, все одно! Я одуріла, отупіла, спаскудилась від брехні, вигадок, жалю, злості, стиду. Все одно!

— Розійтись вам треба, Соню.

— Мерсі за пораду! А що я робитиму з двома дітьми? Бо як розійдемось, то через те, що він рішить, що не його діти. А як так, то не буде ж він оддавати мені останнє. Легко казати! Погано все і... смішно! Ну, прощай! Приходитимеш? Не бійся, нічого такого не буде! Навіть треба, щоби ти часом бував. Це його більш заспокоїть. Де тут поблизу фотографічний магазин? Знаю, знаю, тільки що бачила. Ну, прощай! Боюсь, що мене вже шукає мій дозорець. А коли б був написав мені відразу, багато б... Ну, та все одно. А що, граєш, як і перше?

— Так, потрошки.

— Ну!

Соня простягає руку й не то насмішкувато, не то жалібно заглядає мені в лице. Я потискую її руку і другою погладжую її. Соня зненацька рвучким рухом пригортається обличчям до мого плеча і зараз же, відірвавшись, похапцем, не дивлячись на мене, виходить.

Рівне, чудне, дивно-притихле життя! Акуратно два рази на тиждень ходжу до Шапочки. Там до мене звикли, як до якогось далекого родича. Ходжу по всіх кімнатах, сам собі чай наливаю; навіть при мені сваряться.

Вечори довші. Дерева золотяться осіннім листям; шумлять вони попід віконням не м’яко та густо, не по-літньому, а з холодним свистом і шипінням, як померзлі.

В їдальні горить лампа під великим абажуром. Стьопа й Михалко лежать на канапі, високо задравши ноги, й учать «гречеський». Марія Пилипівна з метром на шиї, що гадючкою повився довкола її величезного стану, схвильовано та заклопотано ходить довкола столу. Її рот напівроззявлений; вона дихає часто, астматично. На столі розташовано матерію з чудними рогами, з напів округлими вирізами, яких законів я ніяк не збагну. Тут же викройки, тарілочка з шпильками. Долі одною з викройок грається кіт Мурза, улюбленець Шапочки. Сама Шапочка сидить боком, держить у губах шпильку і, похмурившись, уважно стежить за маніпуляціями Марії Пилипівни.

— Якове Васильовичу, як буде по-грецьки аорист од діє­слова «передчувати»? — лукаво пускає шпильку Михалко. Він подібний до батька не тільки своїм горбатим носом та пухкими губами, але й удачею.

— Михасю, не чіпляйся! — неуважно, машинально завважає Марія Пилипівна. Потім вона бере ножиці і з виразом людини, що покінчила з сумнівами, рішуче відрізає... малесенький шматочок матерії.

— Ну, Якове Васильовичу, як буде аорист?

— Не знаю, Михасю!

— А ви що-будь знаєте? — слідкуючи за Марією Пилипівною, кидає Шапочка.