Записки Кирпатого Мефістофеля

Після того я довго блукаю по вулицях. Справді нездужує чи просто не хотіла прийняти?

Сухе листя на тротуарах приємно хрущить під ногами, я стараюсь наступати на нього. Вечір свіжий, чистий, в повітрі легка осіння прозорість. Зорі буйні, променясті. Фасади будинків полисіли, і крізь поріділе листя, що літом щільно закривало їх, видно по-осінньому освітлені вікна. Нема таємних перешіптувань і тихих викриків у палісадниках — балалайки й мандоліни замовкли.

Поперед мене йде парочка: пані в осіннім пальті та великім, моднім капелюсі і панок у шинелі. З приємних і чемних рухів панка, що ступає якось боком і пошаркує ніжкою, я виводжу, що це не чоловік і жінка. Пані часом сміється грудним, стриманим сміхом, і щоразу мені вчувається в ньому щось знайоме. Я наганяю їх і, йдучи позаду, намагаюсь зазирнути пані в лице. Аж ось вона повертається до мене в про­філь. Господи! Та це ж Олександра Михайлівна!

Це мене до того вражає, що я зупиняюсь злякано й потім помалу оддалік іду за ними. І тільки тепер, як слід, пригадую собі, що я не балакав з Панасом Павловичем і не подзвонив їй тоді, як вона прохала мене. Згадав другого дня в суді, знов забув, а коли наткнувся якось іще раз на це, вилаявся й махнув рукою, — хай самі собі дають раду.

І от вона, очевидячки, дала собі раду. Модний капелюх, незвичайний сміх, нова походка, черевики на високих підборах. Мені дуже хочеться підійти ближче й послухати їхню розмову, але боюсь, що вона озирнеться й пізнає мене.

Замість того я силкуюсь з їхніх рухів і згуків голосів вгадати їхні відносини і степень близькості.

Панок тримається дуже напружено, нервово й надзвичайно ввічливо. Значить, ще тільки робить перші зусилля. Йдуть помалу, — знак, що його зусилля дамі не неприємні. Часом вона сміється — їй не нудно. Між їхніми ліктями весь час є деякий відступ, — він ще не відважується навіть випадково торкатись до неї. Вона в корсеті, спина не сутулиться, як перше, й на бедрах почувається затягнутість і твердість.

Я чую, як у мені ворушиться щось, ніби заздрість до цього панка. І невтримно мені хочеться подивитись на Олександ­ру Михайлівну й послухати її.

Але ж як швидко й уміло послухалась моєї ради! Який вигляд, які манери; яка грація, певність гарно одягненої жінки! От тобі й чеснота!

Вона щось упускає. Добродій, як опечений, трохи не підстрибує; потім кидається підіймати... А вона важно, цар­ственно стоїть і милостиво приймає подану річ.

«А потім намотає на руку косу й гатить передками чобіт у живіт», — згадуються мені слова Шапочки. Шапочка має, мабуть, рацію: оттакі саме, що кидаються униз головою, і здатні на це.

Коли ми підходимо до її дому, я зупиняюсь кроків за десять від ґанку, біля якого вони стоять, і пильно стежу за кожним їхнім рухом. Мене їм не видко: я стою в тіні дерев, спершись на паркан палісадника. Але я бачу їх до пояса, а надто її, освітлену ліхтарем.

Стоять досить довго. Голоси чуються погано. Обличчя Олександри Михайлівни блідою плямою рухається під капелюхом.

Тут я помічаю в палісаднику темну постать, що прокрадається попід стіною. Кущі та стовбури дерев заважають мені роздивитись її, але я добре бачу, що постать старається підійти до парочки непомітно. Це мужчина в пальті і в м’якім капелюсі. Невже ще один претендент, що ревнує й піджидає її тут? Ще чого доброго доведеться бути свідком «потрясаючої драми».

Таємничий невідомий зникає за кущами. Парочка, ні про що не підозріваючи, стоїть собі далі, не швидко, мабуть, маючи розстатись. Мені добре відомі ці прощальні стояння, які часом тягнуться до світання. Невже й я стоятиму отут до ранку? Дякую красно! А в тім, вони ще не в такій стадії, та й невідомий, що підкрадається, стане мені в пригоді, — йому в кожнім разі не вистачить терпіння стояти там за кущами до ранку.

Я закурюю й умощуюсь зручніше, як глядач у театрі на стоячих місцях. Але саме в цей момент парочка починає прощатись... Олександра Михайлівна декілька разів хитає головою й іде в дім, ще раз озирнувшись на ґанку. Панок з непо­критою головою все вклоняється, потім одягає свого кашкета, обома руками поправляє його на голові й веселим бадьорим кроком іде назад. В палісаднику тихо. Заснув він там, чи якого біса, цей лютий Отелло? Чи це просто злодюжка собі?

Я помалу йду назустріч франтові. Обличчя досить нахабне, з еспаньолкою й чорними вусиками. Вираз лиця такий самозадоволений і певний себе, що хочеться скинути його з тротуару. Насвистуючи й не помічаючи мене, він проходить повз мене. А я простую далі, до парадного, — мені все ж таки цікаво, що то за фігура затаїлась там у палісаднику і чи має вона якесь відношення до парочки?

Коли я підходжу до проходу між парканами, що веде до будинку, в хвіртці з’являється таємна постать і обережно йде до парадного. Знову несподіванка: це Панас Павлович!