Записки Кирпатого Мефістофеля

Тут же сидить Нечипоренко в незграбному піджачку і, підібгавши ноги під стілець, читає якусь книжку. Він має одвезти Шапочку на концерт. Я відмовився від цієї честі. Я не ревную до Нечипоренка, — це було б таки досить смішно, — але, коли Шапочка почуває себе з ним і з Сосницьким легше, ближче, то хай вони провожають її, їй буде з ними зручніше.

Нечипоренко через щось пересердився і ставиться тепер до мене уважно, приязно, аж смішно; навіть, часом, по старій звичці, «товаришем Антоном» називає. Я не думаю, щоб це було через те, що я за мізерний гонорар згодився вести справи їхнього товариства. І через щось страшенно розхвалює мене перед Шапочкою... А Шапочка дивується з такого розхвалювання й, оповідаючи мені, питає, що це значить. А звідки ж мені те знати?

Коли ми виходимо, нарешті, на вулицю, Шапочка й Нечи­поренко сідають на візника, а я пішки йду в другий бік.

— Та невже ж ви не будете на концерті?! — трохи не в десяте дивується Нечипоренко. — І Ганну Пилипівну не почуєте?

— На превеликий мій жаль — не можу: маю дуже важну справу.

Шапочка мовчить, вона не йме віри моїй важній справі. Та мені й не треба, щоб вірила.

Вони їдуть угору, а я помалу сходжу вниз до трамваю, щулячись від морозу. Тихо-тихо на вулицях. Гольчасто блискають купи снігу по обидва боки тротуарів. Вчора нападав великий сніг, і дерева густо обліплені ним. Здається, їх умочили в сметану й поставили сушитись. Візників не чути, тільки по­брязкують десь у тьмі їхні брязкітки. Прохожі рухаються безшумно, як злодії. Зірок не видно, вгорі важка, ледве освітлена сяйвом міста, темрява. Часом падають запізнілі сніжинки й лоскочуть ніс. На будинках білі, насунені на чоло, шапки, на стовпах також чепурні шапочки, дріт замотано у вату.

Я не знаю, куди мені йти: додому чи до Соні. Мені хочеться до Соні: тоді Шапочка напевне знатиме, що ніякої справи в мене цього вечора не було. Але Соня буде знов грубувато, невдало підсміюватись, натякати на Шапочку, або розказувати про те, що Дмитро знову щось вигадав.

А чи не зайти до Олександри Михайлівни?

Там я застану Панаса Павловича, інженера Кучеренка і Трубачевського. Панас Павлович весь вечір гратиме з Трубачевським у шахмати, а Кучеренко стримано, з ввічливою усмі­шечкою, розмовлятиме з Олександрою Михайлівною. Во­ни всі троє бувають у неї майже щовечора і здаються сердечними приятелями, бо не можна побачити Олександру Михайлівну з одним із них, щоб там не було й останніх.

Але мене дратує вже сама думка про Панаса Павловича і я рішаю йти додому. Роблю над собою зусилля, уявляю собі свій кабінет, темну стелю і ясно освітлений стіл, тишу, нову почату книжку і мені стає затишно, тепло й хочеться швидше бути дома.

Беру візника, загортаюсь щільніше в кожух й умощуюсь у маленьких санчатах. Згадується, як позавчора ми їздили з Шапочкою на рисаку кататись за місто, який був у неї чудно-серйозний вираз лиця весь час, яка мовчазна була вона і як відразу оживилась, розцвіла, коли ми приїхали додому й застали у вітальні Сосницького та Нечипоренка. Сосницький на диво був мило-веселий, дотепно жартував і все хляпав мене рукою по плечі. Вони балакали про кооперацію, марксизм, літературу; очі Шапочки блищали, й вона майже ні разу ні з чим не звернулась до мене.

Санки на заворотах м’яко забігають і стукаються об тумби. Я щільніше загортаюсь у кожух, поправляю шапку і знову думаю під тупання конячинки. І що більше думаю, то виразніше бачу, що я не здолав і не здолаю розбудити в Шапочці інтересу до себе, того інтересу, від якого, — от як сьогодні, — блищать очі й палає лице. Їй часом, мабуть, нудно зі мною. Та й справді, я просто нудний став. Не що давно Шапочка із захованим непорозумінням, несподівано (як це тільки вона вміє робити) спитала:

— Слухайте, а чого вас називають Мефістофелем?

Їй це незрозуміло. А чи сказали їй, що я — Кирпатий Мефістофель? Розуміється, Сосницький сказав їй це, з насолодою, з мстивою зловтіхою сказав. Ще б пак! І їй, очевидячки, хотілось спитати, через що мене називають Кирпатим Мефістофелем. А це зовсім інше питання!

Я прислухаюсь до себе й з усміхом ловлю ниюче каяття й досаду: навіщо я звів її з ними? Нащо було це робити? В теорії, як і в багатьох теоріях, думка була правильна: треба дати місце всяким впливам і у вільній боротьбі з ними завоювати Шапочку.

Але на ділі...

Хм! А що ж на ділі? Що? Чорт його бери! Я уступлю кому-будь Шапочку, мою Шапочку, мою казку, моє нове життя?! Хотів би я подивитись на того, хто примусив би мене це зробити! Ану!

— Візник, ворушись там, чорт забирай! Не молоко везеш!

Ми ще поборемось, Шапочко, і з Сосницькими, і з тобою, і з собою, і з ким хоч!

Знову санки забігають, я хапаюсь за їх боки й перехиляюсь у другий бік. Ми вже недалеко від мого дому. Я з приємністю дивлюсь на сніг, що блискотить фіолетовими від електрики іскрами; на санки, що летять мені на зустріч і обгоняють; на повільний потік людей на тротуарі.