Записки Кирпатого Мефістофеля

— Краще б витирав там хусткою гарненько, — усміхається Марія Пилипівна.

Ми сміємось, а Стьопа, червоний і засоромлений, лягає на канапу лицем униз. Шапочка раптом верещить і високо догори здіймає враженого Мурзу. Потім вона цілує його й хи­жо кусає за шию. Хлопці регочуть і теж верещать.

— Сказились! — сміється Марія Пилипівна. — Ти, стара дівко, не бери в рот оту погань! Зовсім постародівилась, завела кошенят, цуценят, поросят!

— Неправда, поросят нема! — витягає до неї губи Шапочка й біжить з Мурзою у кухню за цуценям Байдою.

Байда — круглоголове, товстопале, з вилискуватою шкурою й сонно-добрими очима створіннячко. У нього «оксамитні», як каже Стьопа, вуха, біла зірочка на пукатім лобі й вираз поважності та лагідності в славній мордочці. Мурза приятелює з ним, але через те, що Байда раз у раз спить і не вміє чемно поводитись у покоях, то вони бачаться тільки на кухні за їжею.

— Подивіться, який чудесний! — підносить мені Шапочка під самий ніс Байду. — Страшенно хочеться кусати його. Він такий м’який, теплий. Ух, ти, ти!

Байда, коли його кусають, цілують і щипають, він тільки заплющує очі з філософічно-добрим виглядом. А коли пускають його додолу, він сідає на задні лапи й по черзі дивиться на всіх.

— Заміж тобі треба, от що! — несподівано каже Марія Пилипівна. — Стьопо, віднеси Байду в кухню, він знову поліз під канапу!

Шапочка від поради сестри червоніє якось по-дитячому з досадою, морщить ніс і йде у вітальню. А Марія Пилипівна усміхається добродушно й зиркає на мене.

«Дорогий Якове! Пишу тобі через те, що по телефону балакать не зручно. Ми живемо в місті вже другий місяць. Не дивуйся: Дмитро взяв з мене слово, що я про себе не дам тобі звістки ані згуком. Тепер порушую своє слово тому, що мій терпець уривається.

Дмитро, з усіх ознак, хоче зустрітись з тобою і, загалом, дати тобі про себе знати. Навіщо йому це, — я не розумію. Але тебе не можна тепер ніде побачить. Кажуть, що ти тепер абсолютно ніде не буваєш, навіть у своєму милому клубі, став таким доброчинним, що над головою часом сяйво видно, і весь час сидиш у своєї дами. Це дуже зворушливо, але чи не міг би ти один вечір одірватись од неї й прийти до нас. (Ми мешкаємо на тій самій квартирі.)

Як прийдеш, — удай, що ти випадково від кого-небудь довідався, що ми в городі, й поспішив завітати. Я гадаю, що твоя візита трохи розпорошить нашу густу атмосферу.

Він, здається, підозріває, що ми з тобою потай бачимось. Правда, мені нічого не каже, але я знаю кожну його думку. Тепер він вдарився в кооперацію. Коли буде налізати на суперечки з тобою, то не смійся з нього і з кооперації і пам’ятай, що вона для нього (та й для мене) є одпочинок.

У нас часто буває Нечипоренко. Ти, здається, знаєш його. Я йому вдячна за кооперацію й за те, що Дмитро, принаймі теперь, не п’є й не грає.

Приходь до нас у той же день, як одержиш цього листа! А в дами своєї попрохай за мене вибачення і скажи, що для неї ніякої небезпеки немає! А проте, ти й сам постараєшся заспокоїти її.

Андрійко дуже скучив за тобою й навіть ображений на «дядю Яшу» за те, що той досі не приходить. Дивно, як він з кожним днем стає подібним до Дмитра.

Прийдеш? Дуже треба, аби ти часом бував у нас, хоч це тобі й нудно буде, я знаю. Ну, чекаю. Соня».

Після цього листа я іноді заходжу до Сосницьких. У них ще й досі засмалені обличчя і через те вони роблять вражіння провінціалів.

Андрійко у перший же вечір прощає мені й довго сидить у мене на колінах. Справді, він надзвичайно стає подібним до Дмитра. Симпатичний, недурний хлопчина. Він виріс за це літо, набрався сил і сільських привичок та слів. Тепер він «перший силач у класі» і стоїть на чолі «шайки краснокожих індійців». На цей випадок у нього є вироблена своя власна мова, на якій зносяться він і його прибічники. На великому аркуші паперу міститься значна частина його словника. Андрійко показує його мені. Дуже чепурно, ретельно та з параграфами, переписаний на пишучій машинці батька, складений цей словник; у його заголовку поставлено: «Мова Андрія Сосницького і його солдатів». А потім за цим на двох довгих стовпцях сама мова. Слова дуже короткі, стислі, в двох-трьох згуках висловлюють найскладніші вчинки. Наприклад: «Ле-про!» Це значить: «А чи хочеш дістати по пиці?» «Сі рам-па» є: «Рад стараться, ваше високоблагородіє!» Коли треба сказати: «Лізь у печеру або в фортецю», то Андрій Сосницький і його солдати вимовляють тільки «Ар-ша!» і цього досить з них.

Милий хлопчина! Але як сміється він подібно до Дмитра!

Уперше бачу, як палають щоки у Шапочки! І мені чи то сумно, чи то боляче від того.

Вона нишпорить по хаті, щось хапливо шукає, шарудить чорною, шовковою сукнею, яка робить її по-новому, по-чужому гарною, і майже не помічає мене. Шапочка їде на концерт, уряджений кооперативним товариством. Їде не як слухачка, а як співачка. Я сам подбав про цей її перший виступ. Сам познайомив її з Нечипоренком, Сосницьким, сам разом з ними умовляв її виступити, висував всякі докази аж до «громадської народної користі», — а тепер мені сумно.