Записки Кирпатого Мефістофеля

Я швидко відходжу на кілька кроків назад. Він здіймає капелюха й рукавом чистить його; мабуть, у павутиння вбрався. Він робить це помалу, мляво. Потім він довго стоїть біля ґанку в задумі. От виходить по східцях, немов наміряючись увійти в дім. Але зупиняється, деякий час стоїть журно й по­вільно сходить униз, простуючи до тротуару. В його руці замість револьвера чи кінжала — парасоль. Бідний Отелло!

Я переходжу на другий бік вулиці. Іноді він стає, постукує кінчиком парасоля по паркані і про щось довго думає. Скла пенсне поблискують проти світла ліхтарів, до плеча щось прилипло, мабуть сухий лист.

Нарешті, на розі він бере візника і їде собі.

Хлопчата більш за все люблять той час, коли тата нема дома. Тоді вони всадовлюють мене на канапу, самі вмощуються по обидва боки й витягують з мене різні тюремні історії. Мами вони не бояться, хоча вона завжди не похваляє таких бесід.

— Ай, мамуню, не приставляйся, ти сама підеш на барикади. Знаємо тебе.

Марія Пилипівна з жахом сплескує коротенькими руками й наказує «зараз же сідати за лекції». Але до неї підбігає її мазунчик — Стьопа і вживає свого звичайного засобу: треться своєю щокою об її щоку й це моментально заспокоює її.

— Недобре казати дітям про такі речі, — м’яко пояснює вона мені.

А Шапочка гріється з Мурзою й ніби нічого не чує.

Я оповідаю про арешти, як уночі, десь у темряві, оточують дім темні постаті, що балакають пошепки: на сходах брязкотять шпори, такі зловісні, такі голосні серед глибокої тиші. Ось дзвінок спочатку обережний, хитрий, наївний такий. Як мертво-тихо тоді у помешканні, як широко дивляться очі зблідлих облич.

Хлопці, затаївши дух, дивляться мені в рот поширеними очима. Шапочка тихенько одним пальцем лоскоче Мурзу за вухом, щоб лежав непорушно й не перешкоджав слухати. Марія Пилипівна, напнувши на якусь округлу штуку, подібну до сита, сіру матерію, вишиває великою голкою подушку на канапу. Я потрохи сам захоплююсь і оповідаю вже без припрохувань.

Стьопа слухає з палаючими щоками й машинально шепоче: «Ой, прокляті!» Або схоплюється і, ставши в войовничу позу, грозиться комусь кулаком. Товстенький, з повними, як у дівчини, грудьми й жіночим станом, він трохи смішний. Михалко прискає від сміху, дивлячись на нього. Михалко ставиться інакше: насамперед, він думає, чи не можна б утекти, обдурить, підвезти «їм» москаля. І тільки, як нічого вдіяти не можна, прижмурюється, замовкає і щось про себе думає.

— Якове Васильовичу! А ви й тепер займаєтесь революцією? — питається Стьопа й ніяковіє.

Михалко поважно й непохваляюче зупиняє його:

— Дурне й неконспіративне питання, Стьопо!

Але я бачу, що Шапочка чекає на мою відповідь, і кажу:

— Ні, Стьопо, я стомився бути нічним метеликом.

— Через що «метеликом»?

— Через те, Степанчику, що революціонери подібні до нічних метеликів. Бачили ви, як часом улітку ввечері уперто лізе до світла лампи який-небудь метелик? Його піймають і кинуть у темноту. Трішки згодом він знову летить. Знову піймають і ще далі шпурнуть. Він спочине, збере останні сили і, хоч дуже таки пом’ятий брутальною рукою, знову летить. Бува, що його, нарешті, просто пристукнуть держальцем ножа або схоплять, зломлять крильця і так шпурнуть у темряву, що він уже не може прилетіти. Оттак, Степанець, і революціонери. Багато їх з пом’ятими, поломаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла.

Я усміхаюсь, а Стьопа серйозно дивиться на мої плечі, ніби сподіваючись побачити мої поламані крила.

— А вас багато раз... шпурляли? — питає Михалко.

— Та в кожнім разі буде з мене.

— А ви тікали коли-небудь?

— Ой, розкажіть, як ви тікали! — хапає мене за руку Стьопа.

Я розказую про втікання, потім про темні карцери, про голодовки, нарешті — про «веселого дядю Матвія». Про дядю Матвія всі люблять слухати, навіть Марія Пилипівна. Я теж люблю згадувать цю опецькувату постать з великою, лисою, розумною головою і веселими оченятами, які навіть в участках, серед пацюків, поліцаїв, параш і тому подібного, уміли так мило сміятись.

— А я б таки летів, до світла! — несподівано заявляє Стьо­па. — Хай стукають держальцем ножа!

— Я тебе полечу! — каже Марія Пилипівна. — Ти таки цим і кінчиш! Шкідливо розказувати дітям такі історії! Марш спати!

— Ну от ще, спати! Якове Васильовичу! А хіба тепер уже нема революціонерів?

Шапочка з-під лоба зиркає на мене й нахиляється до Мур­зи. І я їй відповідаю:

— Ні, Степанчику, є й тепер. Революціонери завжди були, є й будуть. Кожна молода, здорова, жива людина є революціонер. От ви підростете й займете наше місце. Вам помнуть крила, ви ослабнете, й ваше місце займуть молодші та дужчі за вас.

— Ну, діти, годі! Час спати. Спати, спати!

— Ай, мамо, почекай ти зі своїм сном!

— Якове Васильовичу, годі! Рано ще їм це знать. Хай молоко на губах обсохне!

— Давно вже обсохло, не турбуйся, будь ласка! У мене вже вуса ростуть.

Шапочка сміється, підбігає з Мурзою на руках до Стьопи й обнімає його одною рукою.

— Ану бо покажи!

Стьопа надуває щоки й щипає себе за верхню губу.

— Мамо, він карасином маже під носом, щоб швидше росло! — оповіщає Михалко.