Записки Кирпатого Мефістофеля

Дійсно, я страшенний неук у всьому. Найелементарніші фізичні явища я не можу пояснити; не пам’ятаю ніяких історичних дат; не знаю на пам’ять майже ні одного вірша; який-небудь біном Ньютона для мене те саме, що для Мурзи рахун­ки кухарки Мотрі. Коли б мене примусили тримати іс­пити, я не попав би, мабуть, і в першу класу. Це служить приводом сміху з мене для Стьопи й Михалка. Моє неуцтво підіймає їх, вони почувають себе в чомусь дужчими за мене. З Шапочкою вони не можуть цього почувати, бо вона все знає, про що вони не спитають її. Хіба що латинської та грецької мови не знає, але тільки через те, що тих мов у них «не прохо­дили».

Я рідко пропускаю свої дні. Коли на другий день маю в суді справу, я беру з собою папери і працюю в кімнаті Шапочки. Часом і вона тут сидить, читаючи зі словарем по-іспанськи. Вона вчить іспанську мову. Навіщо вона їй? Невідомо нікому. Хай би італійська, французька (які вона знає), це зрозуміло, — співачка! А для чого іспанська?

— Треба! — коротко відповідає Шапочка, коли питають її.

Вікна тепер зачинені. В зеленій тіні від абажура енергійно та впевнено дивиться зі стіни Бетховен. На чолі й на скулах Шапочки, як цвіль на стовбурах дерев, зеленкувата тінь. А підборіддя й ніжна заокругленість щоки яскраво освітлені. Губи беззгучно й серйозно ворушаться, вона про себе вимовляє іспанські слова.

Я не можу сказати, щоби ті справи, які я беру з собою в кімнату Шапочки, найкраще я провів. Занадто мені тут спокійно, занадто тепло та затишно, часто я дивлюсь на ми­ле, прекрасне обличчя.

Іноді Шапочка повернеться до мене нагло і з суворим дивуванням питає:

— Слухайте! А вас тут уже, здається, троxи не в женихи наставили. Та ви й самі, мабуть, не від того. Хутко ви зовсім сюди переберетесь. Виступців чому не принесете? А халат маєте?

Так, вона моя наречена, але наречена, яка сидить у тюрмі, в маленькій, біленькій, одиночній камері. Я не можу ні доторкнутись до неї, ні поговорити, як слід.

Але я спокійний: вона має довкола себе стіни й ніхто не може її відняти у мене. Коли саме вона вийде на волю, я того не знаю, але я певний, що колись вийде й прийде до мене, стидлива, мило-сердита, стримано-ясна від любові та радості.

Семен Семенович рідко буває дома. Він на вечірніх заняттях, то в клубі, то грає в карти у приятелів. Коли ж дома, то багато й гарно він співає у вітальні, сам собі акомпануючи, або читає для чогось каталоги сільськогосподарських приладдів з малюнками віялок, сіялок, плугів і т. п. Зі мною він поводиться зовсім, як із женихом, і часто перехоплює до «двадцятого» більш-менш поважні суми. При цьому він підморгує в бік тієї кімнати, де в той час Марія Пилипівна, і перебільшено чемно потискує руку, далеко одтопирчуючи зад. А цапине, похітлеве його обличчя хитро й задоволено усміхається.

Буває й так, що, коли я приходжу, мене зустрічають неуважно, похмуро. Діти у себе в кімнаті, «зубрять». У Стьопи очі заплакані. Голова Марії Пилипівни зав’язана мокрою хустинкою; вона без перестанку нюхає щось з пляшечки зі скляною затичкою; очі в неї червоні.

Тоді Шапочка веде мене до себе, тикає в руку яку-небудь книжку, а сама береться за іспанщину або анатомію. (Вона студіює також анатомію й теж невідомо навіщо. В неї атласи, мапи й підручники по анатомії, як у студентів-медиків.)

Я вже знаю: була сварка в Марії Пилипівни з Семеном Семеновичем. І мені раз у раз пригадуються слова Шапочки про «ухажорів», що намотують косу на руку й б’ють передками чобіт у живіт.

Я користуюсь такими випадками й обережно веду свою лінію.

Але раз стається така розмова:

— Як чудно! — кажу я таким тоном, ніби щойно багато міркував про те, що наміряюсь сказати. — От розумні, інтелігентні люди свідомо ставляться до всього у житті. Але невже ні інтелігентність, ні свідомість нічого не варті?

Шапочка, чекаючи, коситься у мій бік. Між іншим, вона дуже скупа на слова й завжди вимагає від мене, щоб я говорив коротше, не по-адвокатськи, а просто по-людськи. Я закурюю й кажу далі:

— Через що інтелігентні люди не вживають розуму на що-небудь інше, як принципіальні суперечки та голі теорії? Наприклад, така річ, як шлюб. Як шаблонно, без розуму і, по суті, жахливо складають інтелігенти своє родинне життя! Ну, хай селяни, робітники, купці або наші прадіди так складали — це зрозуміло! Страх перед традицією, відсутність критики, аналізу, інші завдання шлюбу!

— Ближче, ближче до справи! — хмуриться Шапочка.

— Я кажу, Ганно Пилипівно, про те, що ми, інтелігенти, вміємо тільки теоретизувати, а проводити в життя, в діло наших теорій ми не любимо й не можемо. Ми знаємо й бачимо, що дідівський спосіб утворення шлюбу постарівся, що ми переросли його, що він шкідливий для нас, що він нас тисне й калічить, як пляшка, в якій хто-небудь захотів би викохати диню...

— Ніхто в пляшках динь не викохує. Приклад невдалий!