Записки Кирпатого Мефістофеля

Платячи візникові, я помічаю біля свого ґанку панну в чорній шубці й маленькій шапочці. Мені чомусь хочеться ближче подивитись на неї. Вона помалу, перерізуючи лаву прохожих, наближається до мене. І раптом я бачу, що це Клавдія Петрівна! Під густим вуалем — пенсне; шапочка робить її вищою, стрункішою. Вона дивиться на мене й розгублено, схвильовано усміхається. Хтось штовхає її, вона того не помічає й виходить на брук, до коня мого візника.

— Клавдіє Петрівно! Звідки? Яким способом?

Від хвилювання вона говорить так тихо, що я не чую нічого. І лице через вуаль не добре бачу, тільки знайомий нахил голови та блиск скла пенсне.

Нарешті, я довідуюсь, що вона приїхала до Київа вже з місяць і що зовсім-зовсім випадково зустріла мене тепер. Бідна, вона боїться, щоб я не подумав, що вона переслідує мене.

— Та що ж ми стоїмо тут на вулиці? Заходьте до мене! Чайку вип’ємо, побалакаємо...

Клавдія Петрівна чогось лякається.

— Ні-ні, я не можу! Мені треба йти і, загалом, не подумайте, ради бога!..

— А, Клавдіє Петрівно! Та я не думаю нічого, бійтеся бога! Просто радий, що бачу вас. І що... простили мені. Адже простили? Га?

Клавдія Петрівна не дивиться мені в очі й похапцем прощається.

— Мені дуже треба. На мене чекають, Прощайте!

— А-а, чекають... Ну, це інша річ. Та хіба «він» такий уже ревнивий? Га?

Вона зиркає на мене й, потупившись, іде на тротуар. Там, озирнувшись, вона хитає мені головою й пірнає в юрбу, часом виринаючи з неї шапочкою серед голів.

Чудно! Признаюсь, мені промиготіла було думка, що Клавдія Петрівна таки не випадково зустрілась мені тут, але тепер я бачу, що помилився, — їй навіть ця зустріч була неприємна.

А цікаво було б все ж таки довідатись, що вона тепер і як. Може, мені слід було б тепліше привітатись з нею? Сердечніше запросити зайти?

І весь вечір нема-нема — та й випірне неприємна думка про якусь вину перед нею; чи стару, чи нову, стараюсь уже не досліджувати, — все одно зустрічатись не доведеться.

По обіді я запалюю лампу й сідаю до роботи. Переглядаючи пошту, я знаходжу серед купи кореспонденції сіреньку коверту зі знайомим почерком, — од Клавдії Петрівни. Вчорашнє (і забуте вже сьогоднішнє) почування ніяковости перед нею знову тяжко ворушиться у мені. Швидше розриваю конверт й читаю:

«Не знаю, як писати «ви» чи «ти». Думаю, що все ж таки краще «ти». Це щиріше. Мабуть, сама доля хоче, щоб наші відносини не переривались. Я хвилююсь і писатиму плутано. Я знаю, що цей лист буде для тебе страшним ударом. Коли я вчора зустріла тебе, трохи не впала від схвильовання. Але все одно, я мушу писати до тебе»...

Слова «буде страшним ударом» дивують мене й лякають, хоча я не уявляю собі, що такого страшного вона може сказати мені.

«...Може, й не написала б до тебе ніколи, коли б не зустріла тебе вчора й коли б ти не був зі мною такий приязний та привітний, як тільки в деякі хвилини нашого короткого життя. Це мене примушує писати. Я почуваю, що не маю права довше мовчати. Хай ти відвернешся від мене, проклянеш, хай обіллєш справедливим гнівом і обуренням...»

А, чоррт, як вона довго розводиться!

«...але я вважаю за обов’язок сказати тобі все. Слухай: я обдурила тебе, я не зробила аборту і вродила дитину...»

— Що-о?! — вголос скрикую я. Хвилинку я сиджу задубіло, потім хочу схопитись, але почуваю, що ноги в мене страшенно важкі й по них помалу-помалу, як болото в трубах, униз сунеться щось густе, в’язке.

«...я не зробила аборту й родила дитину. Я не могла зробить інакше, бо це погрожувало мені смертю. І не могла тобі написать, знаючи, як ти поставишся до цього. Я рішила сховатися від тебе, назавсігди виїхать куди-небудь далеко й ніколи не зустрічатись з тобою. Присягаюсь тобі життям нашого сина...»

«Нашого сина»! О, господи! Нашого сина!..

Я схоплююсь, хочу кудись бігти, щось рятувать, ґвалтувать. І знову кидаюсь до листа: може, це неправда, може, потім що-небудь змінилось і все лишилось так, як і перше.

«...присягаюсь тобі життям нашого сина, я хотіла зробити все, що було в моїй силі. Але ми пропустили термін, і потім було вже пізно. Ради бога, ради нашого сина, прости мені. Я нічого від тебе не вимагаю, ніяких прав не заявляю, нічого не хочу від тебе, живи так, як ти жив досі, й коли хочеш, то забудь про нас! Коли ж захочеш коли-небудь побачити свого сина, то завжди можеш це зробити.