Записки Кирпатого Мефістофеля

Нічого не кажучи, не вітаючись, я входжу в передпокій з таким виглядом, ніби виходив на часинку. Це не передпокій, а вузенький, довгий коридорчик, у який виходить кілька дверей кімнат. З одних дверей падає на півтемну підлогу й стіну простокутна смуга світла. Звідти, мабуть, і вийшла Клавдія Петрівна. Я роздягаюсь, і мене вражає тиша в кімнаті. Я спо­дівався чогось іншого.

— Сюди!.. — пошепки каже Клавдія Петрівна, показуючи на перші двері.

Я мовчки відчиняю їх і входжу. Тут темно, тільки з коридора та трохи з сусідньої хати падає блідою смугою світло. Але двері туди зараз же кимсь щільно зачиняються.

Клавдія Петрівна, хвилюючись і хапаючись, шукає сірників на столі, водячи, як сліпа, руками. Я мовчки запалюю свого сірника й подаю їй. Вона, так само хапаючись, бере і, щось про себе шепочучий, шукає лампу, що стоїть на комоді.

Кімнатка маленька, убогенька, з синювато-сірими шпалерами в рожевих, буйних квітках. Меблі простенькі, хисткі. І все покрито плахтами: і стіл, і канапка, і стіна, і підлога перед канапою та під столом. Ще дужче тхне пральнею.

Щоки Клавдії Петрівни знайомо палають цегляно-червоним рум’янцем. Вона, своїм звичаєм, уся в чорному; струнка й гнучка; ні трішки не змінилась, наче ми ніколи й не розлучались. На її шиї довгий ланцюжок з чорних баньок, подібних до чоток.

— Сідайте, будь ласка! — так само пошепки говорить вона й одходить до столу.

Я сідаю на канапі, яка пищить і зараз же впивається в мене чимсь гострим. Клавдія Петрівна стоїть, неначе не насмілюючись сісти в моїй присутності, й міцно стискує руки.

Я схоплюю за дверима сусідньої кімнати шепотіння. Значить, там є ще багато людей. Та може, ніякої дитини зовсім немає?

— Він спить? — голосно питаю я. І мій голос чудно виривається з шелестячої, шепочучої тиші.

Клавдія Петрівна лякається і в ту ж мить хапливо, винувато каже:

— Так, спить!.. Але, коли ви хочете...

— Ні, потім! Там хто? — киваю я на сусідні двері.

— Нікого! Сестра та Костя. Вони можуть піти в кухню.

— Ні, почекайте!

Але в цю хвилину чути в тій кімнаті тихі кроки, що ніби прокрадаються, й потім рипучий обережний голос з коридору:

— Клаво! Ми будемо в кухні!

Так само обережно й несміло риплять двері в кухню, й настає цілковита тиша. Клавдія Петрівна машинально прикладає долоні до щок і, як видно, робить усилля щось сказати.

— Я... не... винна! — нарешті шепоче вона, жалібно й розгублено усміхаючись.

— Присягаюсь життям нашої дитини, я все хотіла...

— Я не обвинувачую, залишіть! Нічого не поможе!

Річ тепер не в її вині. Мене лякає та кімната, в яку я мушу зараз увійти. Як тільки я переступлю за її поріг, трапиться щось таке, чого я повинен уникати всіма силами.

І тут же мене щось зразу підводить з канапи.

— Покажіть! — брутально, тоном наказу кажу я.

Клавдія Петрівна кидається в сусідню кімнату, обережно, безшумно відчиняє двері й озирається на мене. Ми маємо вигляд злодіїв, що прокрадаються в чуже помешкання. Крізь напіврозчинені двері мені видко кроєчок дитячого ліжка.

Рожевий, ніжний сутінок, тиша, злодійкуваті кроки, побожні рухи Клавдії Петрівни, загадкова непорушність білої закутаної колиски.

Я мимохіть теж ступаю навшпиньках. І те, що я так іду, та ще, може, щось у моїй постаті чи в лиці, надає тепер рукам Клавдії Петрівни більш певності, строгості. Вона робить мені знак підійти ближче і злегка підіймає покривало над ліжечком.

Підходжу й зазираю. Серед чогось білого невеличка, рожева, в долоню завбільшки, пляма. На плямі невиразно вирисовується ротик і ніздрі. Більш нічого. Очей і брів не­помітно. Пляма лежить зовсім непорушно, тихо. Я довго дивлюсь на неї, і, дивна річ, моя напруженість і підняття падають помітно. Нічого таємного, особливого, хвилюючого, — звичайне личко звичайної дитини. Я відходжу й сідаю на стілець біля стіни. Клавдія Петрівна спускає покривало й теж сідає.

Тепер я бачу, що рожеве світло йде від лампи, обмотаної прозорим, рожевим папером. Але воно не в силі прикрасити бідності хатинки. Тут шпалери, навпаки, рожеві з синіми квітками. Подекуди папір одстав од стіни, роблячи міхури, як на тілі від попечення. В кутку підозрілі, темні плями — вогкість, мабуть. Занадто тепле, вогке, густе повітря. Весь час настирливо пахне білизною, милом і ще чимсь солодкавим, неприємним.

Я встаю — мені більш нема чого тут робити. Клавдія Петрівна теж підводиться, наводить на мене скла пенсне й несміло питає:

— Ідете?

— Так, треба! От, Клавдіє Петрівно, тут поки що на перші видатки... Треба б іншу квартиру і взагалі...

Я кладу коверту з грішми на стіл і виходжу в першу кімнату. Ступаю вже не навшпиньках. Клавдія Петрівна простує за мною й так само обережно та безшумно зачиняє двері. Зупинившись біля порогу, вона притуляє голову до одвірка й починає стиха плакати.

— Ну от, це вже зайве! — з досадою кажу я. — Бувайте здорові, Клавдіє Петрівно, я не маю часу!..

Вона не бачить моєї простягненої руки і плаче ще дужче.

— Та в чому річ? Через що сльози? Плакати треба було раніше. Ну, до побачення, мені треба...