Записки Кирпатого Мефістофеля

— Яка Шапочка? — ледве чутно питає вона, а її очі вже розуміють і потуплюються, бо вже щось бачать на моїм лиці. Тоді я, весь холодіючи, обвиваю руками її спину й тихо пригортаю її до себе. На мить скидаються на мене повні страху очі, і я почуваю під своїми губами її шорсткі, дуже гарячі й м’якоуступливі губи. Від цієї шорсткості в мою голову кидається кров з гудінням і дзвоном. Її зуби торкаються моїх.

Я відриваюся від неї і, почуваючи, як мною хитає, йду до канапи. На грудях я ще чую слід од її рук, що безживно зсуваються з моїх плечей, а на губах гарячу шкоринку губ.

Шапочка стоїть на тому самому місці зі спущеними руками, як засуджена, з гладенько, сумирно зачісаним волоссям, непорушна, застигла. Потім помалу всім тілом вона повертається в мій бік і рівно, ледве посуваючись, простує до мене. Очі в неї спущені додолу, немов у дівчинки, що йде до батька, який зараз має сварити її. Вона зупиняється проти мене і, злегка похиливши голову, підводить очі. Милий, зна­йомий, дитячий погляд! Дивиться і жде чогось. Мене не­втримно тягне схопити її, зім’яти всю в малесеньку грудочку і пригорнути, як дитину, до грудей.

Раптом вона стає навколішки переді мною, бере мою руку й, обнявши її обома своїми руками, притуляє до своїх грудей майже біля горла. Сама мовчки крутить головою, коли я хочу підвести її, й уважно вдивляється в мене. Її лице за світлом; тільки очі, під­няті догори, поблискують у тіні одбитим світлом лампи.

— Розкажіть! — коротко, відривчасто й ледве чутно говорить вона. Вона знає, де я був.

Не хвилюючись, майже спокійно я оповідаю. В деяких місцях оповідання її руки потискують мою, й від цього я забуваю, про що кажу, й почуваю тільки її руки на своїй та на її грудях, що рівно здіймаються; з’являється зараз почування гарячої шкоринки, і я пам’ятаю тільки те, що переді мною стоїть на колінах Шапочка, близька до мене, рідна. Вона вже входить у моє життя, поділяє його.

1 коли я оповідаю далі, нема в мене ні гніву, ні роздратовання на Клавдію Петрівну. Мені сумно за неї, жаль до болю й хочеться зробити все, щоб їй було краще. Ці напухлі перисті шпалери, тепле вогке повітря крихотних кімнаток, наївні бідні плахти, листівні картки на стінах! І вона самотня, з двома дітьми, безпорадна, непристосована до жит­тя, на шиї в сестри, такої ж десь чудачки, як і сама Клавдія, без надій і перспектив у будучність! Що тут дивного, що вона, може проти своєї волі, хотіла втримати мене цією дитиною?

Шапочка дужче притискує мою руку до грудей, немов показуючи, що нікому не віддасть мене. І зараз же, пустивши очі додолу, тихо каже:

— А... з ним як?

— Так, як я сказав. Звичайно, матеріально допомагатиму. Але не через те, що почуваю себе обов’язаним. Коли б я в цьому вважав себе обов’язаним, тоді й усе інше інакше було б. Просто з особистого чуття, співчуття до неї. Це найвірніше рішення питання.

Шапочка мовчить і дивиться мені на коліна. Я чую, що вона ще про щось хоче спитати.

— І ви... І невже ви зможете?

— Що саме?

— Віддати їй зовсім...

— А що ж я маю робити? Власне, я міг би ще предложити їй оддати його мені.

Я раптом помічаю, що ми обоє весь час уникаємо слова «дитина», «син». Це мене хвилює неприємно.

— Але ж я знаю, вона сина нізащо не віддасть. Одняти я не можу, я не законний батько, віднімуть і ще засудять за крадіж чужої дитини. Що ж ще? Жити з нею, як з жінкою?

Я усміхаюсь. Усміхаюсь так, як усміхнувся б, коли б мені запропонували стяти мою голову й жити далі в такому стані.

— Та ще тепер... — кажу я, нахиляючись до її голови. Шапочка довгим, міцним потиском стискає мені руку і пригортається до неї щокою.

Я підводжу її й хочу притягти до себе, але Шапочка напів заплющує очі й крутить головою.

— Ні! — неголосно каже вона і встає. — Не треба!

— Через що?

— Через те...

Я, не випускаючи її рук, дивлюсь угору на ледве схилене до мене серйозне, притихле й немов злякане лице, й нове, тривожне хвилювання закрадається в мене.

— Шапочко, а коли... почнем наше життя?

Шапочка, ніби сподіваючись цього питання, тихо, рівно каже:

— Коли ви улаштуєте й перевірете з... тою.

— Що ж улаштовувати й перевіряти? Все перевірено.

— Ну, остаточно й зовсім.

— Добре! Значить, це питання кількох днів. Тоді почнемо? Так?

— Так! — дуже серйозно й ледве чутно відповідає Шапочка й помалу визволяє мою руку. — А тепер я піду додому. Ви не проводжайте мене! Я хочу побути сама. Добре?

Я проводжаю її тільки до виходних дверей. Вона майже не відповідає на мій довгий потиск, тихо та привітно усміхається і сходить униз.

Я довго стою й дивлюсь, як спускається все нижче та нижче біла, дорога, тепер близька-близька Шапочка.

Просто з суду я йду до Клавдії Петрівни.

Дерева в матово-срібному пуху інею. Днина імлиста, але сонячна, через те на небі, на місці сонця, стоїть величезне жовте коло. Мороз не мороз, а холод пронизуватий, уїдливий, вогкий. Я мерзну в шубі, але мені до вподоби ця погода. От потягає димком багаття, десь за рогом вулиці гріються. Брязкітки бренькають на візничих конях глухо, меланхолічно; постаті й обриси предметів тануть у тумані.